Глава 13. Олег. Треба потерпіти ще трохи, і все буде добре...

Пару тижнів я намагався триматись від інтернів якомога далі. Ні, я вів пари, навіть продовжував вести свій рейтинг студентів на планшеті, але весь інший час я їх оминав. Вивчив їхній розклад і слідкував за тим, щоб ми ніде, окрім занять, не перетинались. 

Згадалось, як тоді побачив її обличчя... 

Вона виглядала так дивно... Ніби ось-ось заплаче. Я не роздумуючи простягнув їй платок. І що вона подумає? Це ж... Блін. Хоча, я нічого такого не зробив. 

Поруч із нею я діяв якось інстинктивно, і це неправильно. Мене все ж тягнуло до неї, більше не було сенсу це приховувати. 

Але й залишити все напризволяще я не міг. Тож довелось відсторонитися. Вдома теж було не надто добре. 

— Олегу, ти йдеш вечеряти? — почув голос Віки з кухні. 

— Так, — відповів і підвівся з дивану. Пройшов на кухню.

Сьогодні Віка приготувала щось смачне. Аромат мʼяса по-французьки був просто неймовірний. 

Сів за стіл. Віка дістала мʼясо, розклала по тарілках. Також дістала з холодильника салат. Схоже, готувалась заздалегідь. 

Було приємно... І трохи соромно. Як я можу думати про іншу, коли поруч зі мною така дівчина? Це неправильно. Віка кохає мене, а я кохаю її. А потяг до Стасі... Це просто потяг. Таке буває. Воно пройде.  

— Я вино теж купила, — сказала вона, кивнувши в бік стільниці. Я побачив там закупорену пляшку і два келихи, а також штопор. — Відкупориш? 

— Авжеж, — я встав із-за столу і підійшов до стільниці.

Спочатку відірвав акцизку, потім вставив штопор. Доволі легко витягнув корок, взяв пляшку до рук, після чого нарешті розлив вино у келихи. 

Потім взяв келихи і поніс до столу. Поставив. Сів. 

— Останнім часом ти такий втомлений, — співчутливо сказала Віка. — І насуплений ще більше ніж зазвичай. 

— Нові інтерни, тут нічого не поробиш, — я зітхнув.

Авжеж, я не міг сказати їй більш конкретно, чому я насуплений. Вона не заслужила такого... Чорт.

— Не хочеш сказати тост? — запитала, подивившись на мене.

— Давай, — кивнув. — За досягнення мети, — сказав і дзеленькнув келихом по її келиху, а потім одразу випив.

Пив не так, як пʼють вино... Скоріше, я бахнув одразу пів келиха, ніби то було віскі. 

Коли подивився на Віку, зрозумів, що вона дивилась на мене спостережливо. В її погляді я вловлював невдоволення, яке вона намагалась приховати. 

— Ця робота тебе доконає, — вона глибоко і стурбовано зітхнула. — Тобі все ж варто подумати про перехід в клініку...

— Я веду інтернів, — нагадав я. — Нова група, сама ж розумієш, що більшість прийшла в нашу клініку саме для того, щоб вчитись у мене. 

— Ти все одно не вибрав жодного, — вона зазирнула мені в очі. — Нащо мучити себе цим викладанням? Це — не твоє, Олегу... 

— Я хочу викладати, — не відводив погляду, стиснув губи. 

Вона знов за своє... А все ж так гарно починалось.

— Якщо не підеш зараз — застрягнеш в муніципалці назавжди, — вона торкнулась кінчиками пальців моєї руки. — Повір, я просто хочу, щоб ти ріс, розвивався... Я бажаю тобі  тільки найкращого. 

— Найкращого за моїми мірками чи за твоїми? — я зітхнув. — Ні, не відповідай, — я вивільнив свою руку з-під її і встав зі стільця. — Щось настрою нема, піду футбол подивлюсь, — розвернувся і пішов з кухні.

Зайшов до вітальні, увімкнув телевізор, футбольний канал, як і казав Віці. Тут в будь-яку хвилину крутився якийсь матч, і сьогоднішній вечір не став винятком. 

Можливо, це було надто різко, але мене чесно вже задовбали ці розмови. Я можу сам вирішити, де мені працювати. Сама же завжди хотіла незалежності. Я ж пропонував одружитись, але воно їй не треба. 

Хоча я знаю, що вона кохає мене.

Але щось останнім часом наші стосунки були доволі натягнуті... Я не міг змиритися з тим, що вона не приймала мій вибір. Так само вона не могла змиритись із цим самим вибором. Якщо жоден з нас не поступиться, то... Навіть не хочу думати. З Вікою нам було дуже зручно. 

Вона — хороша господиня, пристрасна в ліжку, красуня... Що ще мені треба? Та нічого, тільки б сприймала мене таким, який я є. Не намагалась би змінити моє місце роботи, коли воно мене повністю влаштовує. Та й заробляю я не так вже й мало. Так само, як вона, навіть трохи більше. Але ж вона працює за графіком, а я... Щоб тримати планку і заробляти більше за неї, доводиться працювати багато. Хоча не можу сказати, що мені прямо не подобається моя робота... Навпаки.

Але те дівчисько — реальна проблема. Вже скоро я повинен буду вибрати собі інтернів, а вона по ходу — найкраща з усіх, хоч і намагається не виділятись. Коли почнуться заняття в малій групі, я не зможу ігнорувати її так само, як на звичайних парах...

Можна було авжеж завалити її... Але ні, я не міг. Вона надто талановита і старанна. Вона заслуговує на шанс... Тому я постараюсь. Я зроблю все, щоб ніяк не виказати свою зацікавленість у ній. І рано чи пізно ця зацікавленість мине. Просто треба почекати... Потерпіти ще трохи, і все буде добре…