Глава 12. Стася. І чому мені так боляче?...

Вадим подивився роззлючено і всучив мені той аркуш назад, одразу відвернувся і пішов геть. Мені стало боляче від такого вчинку. А він одразу відвернувся і пішов геть. 

Я похнюпилась, потупила голову. Знову захотілось плакати... 

Перед очима все пливло, і я ніяк не могла дочекатись кінця заняття... Завдання я вже виконала, але отак піти і здати його першою означало привернути зайву увагу, а я цього не хотіла... З іншого боку, якщо я розревуся тут, це приверне більше уваги, ніж те, що я здам роботу першою. 

Неважливо, просто зроблю це.

Я рішуче пішла в напрямку Олега Михайловича. Він відірвав очі від свого планшета, і наші погляди на мить зустрілись. Я одразу зніяковіла: може, через випадок в їдальні, а може через те, що знала, що у мене червоне обличчя, і я зараз розревусь... 

Щойно я підійшла, одразу простянгула йому аркуш, але він не поспішав його брати. Мить, здавалось, тягнулась вічно. Дивився, ніби вивчав мене... Серце чомусь забилось швидше. 

— Моя робота, — сказала, щоб він все ж помітив мою роботу і нарешті її забрав. 

— Так, — він кивнув, забираючи роботу, але не відводячи погляду, а потім несподівано замість роботи простягнув мені якийсь носовичок. Непомітно, так, щоб тільки я бачила...— Можете йти, я вас відпускаю. 

— Дякую, —  сказала на видиху і прийняла носовичок з його рук. — До побачення... 

— До побачення.

На цих його словах я розвернулась на сто вісімдесят градусів і якомога спокійніше потопала до виходу.

Щойно я вийшла до коридору, побрела до туалету. Тепер вже не намагалась йти спокійно. З кожним кроком я рухалась все швидше і швидше. І ось нарешті дісталась до туалету. 

Зайшла і зраділа: тут не було нікого...

Підійшла до дзеркала, подивилась в нього: очі були практично наповнені сльозами, та ще й червоні. Щоки і вуха горіли вогнем. 

Раптом побачила, що на щоки потекла перша сльозинка... Потім друга, третя... А далі мене наче прорвало. Сльози, тихі, практично беззвучні, почали литися, немов вода з водоспаду. 

Дурепа... Чому я така дурепа... Чому? Ще й плакса... Може, мама мала рацію, і ця робота — не для мене? Чи витримаю я тут?... Всі, як завжди, зібрались групками. Але це було б не так важливо, якби Вадим був на моєму боці. А він... Він не може. Йому надто важливе це місце. Він хотів сюди не менше ніж я. 

Всі хочуть навчатись у генія. Але, схоже, він тепер вважає мене незграбною і дурною плаксою. Спочатку я ледь не впала прямо перед ним, потім — ледь не розревілась. Але і в першому, і в другому випадку він мені допоміг... А здавався таким суворим, що аж серце в пʼяти йшло. 

Все ж, Олег Михайлович — добрий. 

Я усміхнулась своїм думкам і стиснула у руці його носовичок. 

А ще — дуже спостережливий. Якщо він помітив мій стан, то, скоріш за все, помітив і те, що я намагалась допомогти Вадиму... Але нічого не сказав. Хоча, нащо йому щось говорити? Певно, про таких як я він достатньо просто робить висновки.

І про мене ці висновки будуть точно ненайкращими. 

Дивно, але подумавши про нього, я заспокоїлась. Сльози перестали текти, але очі все ще залишались червоними. Я таки промокнула їх носовичком. Треба буде його випрати...

Цікаво, Вадим же напевно нічого непомітить... А зовсім незнайома мені людина — помітила мій стан ще до того, як я почала плакати. 

Від усвідомлення цього факту в грудях все стискалось... І чому мені так боляче... Хоча, я ж сама, сама на це все погодилась... А якби не погодилась, Вадим би ображався, сто відсотків. 

Можливо, він би навіть кинув мене... Як виявилось, йому не так вже й потрібні мої знання... Чи може, він просто намагається зробити вигляд? Але в нього не може вийти так просто... Він розумний і талановитиий, але ж багато чого пропускає повз вуха, та й вдома займатися ніколи не любив...

Ми так сильно віддалилися за такий короткий проміжок часу... А я так сподівалась, що інтернатура нас навпаки зблизить... 

Зітхнувши, я знов подивилась на себе в дзеркало. Все ж, я не була писаною красунею... Звичайна сіра мишка, хіба що мала довге природне світле волосся. Воно не завжди було таким... Коли ми ще вчились на другому курсі, але вже зустрічались, Вадим якось сказав, що йому подобається, коли у дівчат довге волосся... У мене на той момент було каре... Але почувши, що йому подобається довге, я перестала стригтись... Дуже хотілось, щоб він помітив у мені не тільки розумну подругу, але й дівчину. І мені навіть здалось, що це нарешті сталось, коли ми почали жити разом... Але наші стосунки все одно були не такими, якими я собі уявляла...

Можливо, я просто надто багато хочу? Передивилась казок і романтичних серіалів? Хотілось, щоб мене кохали, по-справжньому, щоб цінували, щоб робили приємне... Не якісь там подарунки дорогі чи щось подібне, а просто якісь милі дрібнички. Типу приготувати каву в ліжко, чи зробити за мене сніданок... 

Але Вадим вважав всі ці речі суто жіночою справою... Моя мама теж завжди так думала, завжди на це налаштовувала... Але я вперто вірила в казочки, вірила, що одного дня все буде так, як я мріяла, просто треба почекати.