Глава 10. Стася. Я йому точно важлива...

Я поклала слухавку, а потім... Потім розревілась. Ні, я не хникала і не істерила, плакала практично беззвучно, але пекучі сльози та образа на батьків спалювали зовні і зсередини. 

А Вадим раптом взяв і обійняв мене. 

Притиснув до себе, почав гладити по голові і цілувати в маківку. 

Напевно, вперше я відчувала його таку сильну і щиру підтримку... І попри все, що трапилось в лікарні, на його ігри в «незнайомців» та й на те, що сталось з батьками, я відчувала себе навіть трохи щасливою. 

Я знала, що те, що робить Вадим, він робить не з жалощів, і це гріло моє серце, розбите до цього і ним самим в лікарні, і батьками зараз. 

— Знаєш що, — він подивився на мене. — Ну хочеш, я плюну на всю цю «політику», і вже завтра прийдемо до лікарні разом?

— Ти серйозно? — я зазирнула йому в очі.

— Так, це буде складно, і я скоріш за все одразу втрачу позиції в колективі за свій обман і тому подібне, однак я не думав, що це буде настільки складно для тебе. І це при тому, що ми і так живемо разом...

Я опустила голову. Авжеж, в словах Вадима була частка правди. Напевно, я вела себе, як дитина. Я не хотіла, щоб через мене йому було погано... 

І він, схоже... він дійсно не байдужий до мене. 

— Не треба, — все ж сказала я, знов подивившись на нього. 

— Треба, — він торкнувся долонею моєї щоки. 

Дивився так... Не знаю, якось не так, як зазвичай. Подих перехопило. А потім подався вперед, заплющуючи очі.

Коли його губи торкнулись моїх, серце несамовито закалатало. Тілом пройшло тремтіння. Кожен поцілунок з ним — як перший. Ніяк не звикну... 

Його рука пройшлась плечем, потім опустилась на талію. Далі він легенько притиснув мене до себе, поглиблюючи поцілунок...

***

Я підʼїхала до самої зупинки лікарні на маршрутці. Вадим вийшов на одну зупинку раніше. Все ж, так дійсно буде краще. Не хочу, щоб його нові друзі подумали, що він обманщик, тому ми з ним вирішили продовжувати вдавати, що тільки познайомились. Поступово будемо типу зближуватись, ну і потім вже «почнемо» зустрічатись. 

Вчора він так підтримав мене... Я не могла вчинити інакше. Я вірю, що він дійсно хоче, аби його визнали в цій лікарні. 

Він насправді талановитий... Трохи лінивий, але схоплює все на льоту, на відміну від мене. Мені ж доводиться багато працювати.

Коли проходила повз метро, побачила одного з викладачів. Він вийшов з метро і йшов прямо переді мною.

Це був той самий, геніальний лікар, Олег Михайлович. Молодий і дуже перспективний, той, заради якого я і прийшла в цю лікарню. 

Він йшов доволі швидко... Щоб встигати за ним, довелось пришвидшитись. Сьогодні після обіду в нас мало бути перше заняття з діагностики, і я хотіла справити на нього приємне враження. 

На ранковому обході я намагалась відповідати на запитання нашої викладачки. Старалась показати себе з кращого боку, і мені ніби навіть вдалось. Принаймні, викладачка мене похвалила. А от інші інтерни... Ті виглядали незадоволено. Шепотілись за спинами, а Вадим... Вадим був з ними. Було боляче це бачити, але я сама так вирішила. Я хочу, щоб у нього були друзі... Не хочу, щоб він був вигнанцем, як я. Знаю, що йому важлива чужа думка. 

А мені все одно. Так, все одно!

Тільки його думка мене і хвилює... А він, я знаю, він мене любить. 

Тому я не маю переживати!

Підбадьоривши себе таким чином, я трохи заспокоїлась, але на обіді мій настрій знов впав нижче плінтуса. 

Вадим так мило воркував з однією з дівчат, так усміхався їй, ніби мене в нього зовсім не було... Ніби в нього не було нікого, тільки ця шикарна дівчина.

Нафарбована, здається, в неї і татуаж губ був. Чоловіки люблять оці всі пухкі яскраві губи і таке інше. 

А я зовсім простенька... Навіть фарбуватись не люблю. Та й лікарю, на мою думку, не варто так сильно фарбуватись, це буде відволікати пацієнтів, вони через це можуть забути щось розказати і тому подібне... 

Цікаво, Вадиму подобаються такі, як ця дівчина?.. В серці боляче кольнуло. 

Ні, вчора він так жагуче цілував мене... Я йому точно важлива. Він любить мене, дорожить мною. Був готовий навіть припинити цю виставу заради мене. Я маю бути вдячною. 

Може, воно й на краще... Якщо я буду менше думати про Вадима, то зможу краще показати себе перед Олегом Михайловичем. Не буду звертати уваги на недоброзичливість інших інтернів. Головне, справити враження на Олега Михайловича...

Саме з такими думками я встала з-за стола і понесла тацю з тарілками до місця, де повертають брудний посуд та підноси. Аж раптом побачила, що за столом, повз який я проходила, сидів ВІН. Погляд сам зупинився на Олегу Михайловичу, і я, така дурепа і незграба, умудрилась за щось перечепитись!

Вже думала, що зараз все попадає, але Олег Михайлович зреагував миттєво: він вмить підскочив з місця і спіймав мене в свої руки...

***

Привіт!
Діліться враженнями і якщо книга подобається, поставте, будь ласка, їй зірочку =))  
Мені буде дуже приємно))