Глава 9. Олег. Такі, як вона, мене просто дратують. 

Сьогодні у мене починались перші заняття з інтернами. Діагностика в групі. Відтепер вона після обіду, другим оглядом. 

Зранку ж я продовжив піклуватись про своїх пацієнтів. Зараз під моїм наглядом залишалось всього двоє. Зазвичай мені віддавали випадки, котрі діагностувати було складно, і звичайні терапевти з цим не порались. 

Я практично не лікував їх, а тільки визначав хворобу. Потім хіба що починав лікування, і через нього вже остаточно підтверджував діагноз. Більш-менш стабілізованих пацієнтів з остаточнім діагнозом я передавав колегам з інтенсивної терапії, а вже звідти вони потрапляли до звичайної терапії. 

Сьогодні я вирішив дати студентам доволі просте завдання. Я дам їм тільки історію лікування із історії хвороби, а вони мають дати мені якомога чіткіший опис перебігу хвороби, судячи з мого лікування. 

Це — діагностика від зворотнього. Так зможу виявити талановитих новачків. Хоча, минулого і позаминулого року жоден з інтернів так і не зміг на сто відсотків правильно описати історію хвороби.

Головне, щоб Валерій Степанович не подумав, що я знов усіх валю. 

Саме на такій, можна сказати, позитивній ноті, я пішов на обідню перерву. В лікарні не у всіх був однаковий графік з прийому їжі. Ми обідали позмінно. Мій обід починався о дванадцятій і мав бути до першої, але я спеціально пішов пізніше. Хотілось поспостерігати за інтернами.

Зайшов до їдальні. Інтерни вже сиділи купками. Пройшов до кухарів, взяв собі комплексний обід, сів за маленький вільний столик для лікарів. 

Їдальня була поділена на дві частини — для інтернів були великі столи, для лікарів — маленькі. 

Почав їсти суп і спостерігати за новенькими в цій лікарні. 

Першими в очі впала група «веселих і галасливих». Такі були кожного року. Амбітні, але балаболи, які тільки язиками теліпати і вміють. Зазвичай ні на що не здатні та не годні. Серед них два-три лідери і ще з пʼять «підспівувачів», хоча скоріше «підспівувачок», бо тут навколо трьох хлопців сиділо одразу пʼять дівчат. 

За іншим столиком сиділи «пліткарки». На загальній медицині було більше дівчат, і тому завжди сформовувалась така группа. Ці часто здавались тихими мишками, їх не брали до «веселих і галасливих» і тому вони всіх обговорювали, перемивали кісточки. Небезпечна купка мишок. Памʼятаю, як одна з таких одного разу навіть намагалась мене шантажувати пару років тому...

За третім столиком сиділи ботани. Ці завжди знали відповіді на теоретичні запитання, але майже завжди були слабкими лікарями в реальній практиці. Хоча, був на моїй памʼяті один випадок, коли боягуз і ботан утерли носа всім амбітним. Але тому хлопцю довелось змінюватись, відстоювати свою думку і тому подібне. А це не так легко, коли все життя звик сидіти в кутку і тільки й контрошки зубрити. 

А за іншими столиками...

Я перевів погляд на тих, хто сидів по одному-двох по різних сторонах великих столів. 

Так, це ті, хто не зміг знайти собі місце в жодній із груп. Відлюдники з тих чи інших причин...

Ці рідко досягали в інтернатурі хоч якихось успіхів і в основному здавались ще на пів шляху. Хоча... 

Я усміхнувся. Я і сам не надто любив гучні компанії. А може справа була в тому, що більшість з моїх одногрупників були тупими?.. Авжеж, не Віка. 

Хоча вона спочатку сиділа саме з подібними «галасливими»...

Погляд зачепився за білявку, на яку поклав око Ілля. 

Дивно було те, що вона теж сиділа з «відлюдниками». Хоча чому дивно? Тому, що вона була дуже симпатичною? Але такі зазвичай охали і ахали навколо «амбітних балаболів». Дуже дивно. До речі…

Я прослідкував за поглядом дівчини і помітив, що вона дійсно дивиться саме на стіл «веселих і галасливих». 

І як же вона дивиться! Оцей ніжний і водночас млосний погляд першої закоханості! Закохалась, щойно побачивши? Ніколи не розумів такого. 

— О, ти тут! — Ілля зʼявився як сніг улітку, я зовсім не помітив, як він підійшов. 

— Привіт, — я кивнув, все ще продовжуючи спостерігати за білявкою. 

— Схоже, ти запав на неї! — весело сказав друг.

— Нічого я не запав, — спокійно відповів я. — Я її навіть не знаю. Та й взагалі, не люблю несерйозних людей. 

— Звідки тобі знати, що вона несерйозна? — зацікавлено перепитав він. 

— Згадай, як вона врізалась в тебе вчора зранку, — я знизав плечима. 

— Це ні про що не говорить, — він усміхнувся. — Вона навпаки поспішала, значить, хотіла на заняття. 

— Якби хотіла, прийшла би вчасно, — я насупився. 

— Вона зачепила тебе, — він весело усміхнувся і хлопнув мене по плечу. — Як же довго я чекав на цей день! 

— Відчепись, — хмикнув я. — Нічого подібного... Такі, як вона, мене просто дратують. 

***
Вітаю, любі, як вам глава? 

Хочу повідомити, що сьогодні у нас з Марʼяною Долею вийшла БЕЗКОШТОВНА НОВИНКА "ПОКИНУТИЙ НАРЕЧЕНИЙ"

Анотація до книги "Більше не наречений"