Глава 7. Олег. Невже цього недостатньо?

Ми з Вікою сиділи за столом і пили чай.

— І як воно? — нарешті запитала вона.

За вечерею вона так і не задала жодного питання, я навіть подумав, що це підозріло, і ось це сталось. 

— Нормально, як зазвичай, — я знизав плечима.

— Зрозуміло, — вона зітхнула. 

Бачив, що вона була засмучена. Я, правда, не хотів її засмучувати, але й кидати цю роботу, місце, де я дійсно міг використовувати свої здібності і знання на повну силу, я не хотів. 

— Пробач мені, — вона торкнулась кінчиками пальців моєї долоні. — Я просто... Батьки нервуються. Я знаю, як це важливо для тебе, і я потерплю. 

Я зітхнув. Жертовність, хах. Отака от штука... Віка кохала мене, я був у цьому впевнений. Вона завжди підтримувала мене саме таким чином, всі ці роки, однак чомусь останнім часом від цих дій я починав відчувати роздратування.

Вона ніби терпіла і очікувала чогось. Можливо, що я здамся... Піду в приватну клініку, і тоді вона нарешті захоче вийти за мене. Я стану гідним, чи щось таке. 

Її завжди хвилювала чужа думка: батьків, друзів, знайомих. І мене це бісило. Я вважаю, що людина має жити так, як вона хоче, а не так, як їй диктує оточення. Намагатись в чужих очах бути кращим — найгірше, на що можна витрачати свій час... Все ж, ми живемо всього один раз, і я хочу займатись тим, до чого лежить моя душа. 

“Приємно зустрічатись з перспективним лікарем, але одружуватись треба з тим, у кого є, чим забезпечувати родину” — напевно, якось так  вона думала. Або й не вона, а батьки. Ті завжди недолюблювали мене. 

— Не ображайся, — вона взяла мене за руку і зазирнула в очі. 

— Та я не ображаюсь, — я знизав плечима. 

Я дійсно не ображався. Напевно, треба було просто змиритись з цим. Все ж, ми дорослі люди, і нормально, що у нас різні погляди на деякі речі. 

Також було сумно ще й  від того, що й поділитись з Вікою своїми проблемами на роботі я не міг. Розказати їй, що мене можуть вигнати? Та вона ж тільки зрадіє... Хоча, може і спробує вдати, що переживає... Ні, вона не з таких, не буде вдавати, не має...

— Такий задумливий, — вона продовжувала лоскотати мою долоню кінчиками пальців. — Інколи я думаю, що ти живеш в якомусь своєму світі, а я хочу визначеності, стабільності... 

— Живу я з тобою, — я усміхнувся. — Невже це недостатньо стабільно для тебе?...

Хотілось перевести це в жарт, чи ще в щось. Я не вважав, що живу «в своєму світі», але й сваритись і щось доводити не хотів. Хотів зрозуміти її, а для цього ми маємо розмовляти. 

— З твоєю роботою стабільність може хіба що снитися, — вона зітхнула.

— Хіба нам чогось бракує? — запитав я. — Чи ти комплексуєш, що заробляєш більше за мене? 

— Нічого я не комплексую! Просто не розумію, чому ти не комлпексуєш! — нарешті видала вона.

— А маю? — я зітхнув. 

— Ти — геній, а заробляєш копійки...

Не знаю, якої саме відповіді очікувала Віка після своїх відвертих слів, якої реакції. Мені хотілось встати з-за столу і піти геть. Прогулятись, побути на самоті та обдумати почуте. 

Вона, схоже, вловила цей мій стан, тому що несподівано встала з-за стола і, схопивши мене за руку, потягнула до вітальні. Всадила на диван і сіла поруч, пригорнувшись до мене. 

— Я дуже сильно кохаю тебе, Олегу, — тихо сказала вона. — Просто знаю, що ти гідний більшого. 

Я не став відповідати. Вона теж пару хвилин мовчала, просто обіймаючи мене. 

— Не хочеш подивитись щось? — запропонувала вона, вочевидь, щоб розірвати незручну мовчанку.

— Давай...

***

Зранку Віка приготувала мені сніданок. Ми посиділи разом, вона не їла, тільки спостерігала за мною. Була дуже сонна, хоча ми лягли доволі рано. 

— Хочеш, сходимо кудись сьогодні? — спитав я, коли вже допивав каву. 

— Наприклад? — вона зацікавлено подивилась на мене. 

— В торговельний центр? Кафе? Кіно? — почав перераховувати я. 

— Головне не все одразу, — вона усміхнулась. — Все ж, я хочу хоч трохи виспатись. 

— Могла б не вставати зі мною, — я знизав плечима. 

— Я хочу вставати і лягати з тобою, Олегу, — вона позіхнула, а потім усміхнулась. — Авжеж, шкода, що вставати доводиться так рано, але що вже поробиш... 

— Дякую за сніданок, — я встав зі стільця і чмокнув Віку в губи. 

— Будь ласка, — вона продовжувала усміхатись. 

Я пішов до передпокою, Віка рушила за мною. Взувся, вдягнувся, взяв робочу сумку з документами. 

Віка підійшла і чмокнула мене в губи так само, як до цього зробив я на кухні. 

— Гарного дня. 

— І тобі, — я усміхувся і таки покинув нашу квартиру...

День почався добре, але те, що сталось далі, злегка перевернуло все з ніг на голову...