Глава 6. Стася.  Наскільки твердим буде моє рішення...?

Сьогодні точно був не мій день. Як я тільки не намагалась зосередитись, але все одно весь час думала про коханого... Цілих два рази мене намагалась запитати наша викладачка, але я прослухала обидва запитання... 

Радувало хоч те, що цього сорому не бачив Олег Михайлович Громов... Він взагалі схоже був не надто зацікавлений в тому, щоб набрати нових студентів. 

Батьки знов будуть розчаровані... Я ж їм так і не сказала, що відмовилась від практики «по блату», яку вони мені підібрали. 

Морально я була готова до їхніх дзвінків та нападків, але вже вдома, не тут. Як виявилось, морально мене можна було подавити набагато легше... 

Я подивилась на Вадима, який сидів за сусіднім столом і, так само як і я, писав історії хвороб. Біля нього сиділа довгонога Уляна і допомагала з формулюваннями. Замінила мене в перший же день. 

Я зітхнула і нарешті подивилась в свої записи, щоб продовжити працювати. Хоча б  із цим сьогодні я впораюсь...

Тільки я зібрала думки до купи, як на мобільний прийшло повідомлення.

«Ну як ти, кицюню? =)»

Я не вірила своїм очам. 

Кинула погляд на Вадима. 

Він дивився в телефон. А тим часом мій мобільний знов пілікнув.

«Не дивись на мене, а то нас спалять =)»

Я насупилась. Не хотіла йому відповідати. Я все ще була ображена за ранок. Він вчинив неправильно. 

І ще одне пілікання.

«Кицюню, я зовсім не розбираюсь в папірцях... Допоможи мені, ммм?» 

А це вже починало злити.

Я стиснула губи, взяла телефон до рук і почала строчити повідомлення. 

Спочатку написала «Нехай тобі інша кицюня допомагає», потім стерла і написала «Допоможи собі сам, Вадиме», далі був варіант «Вчись розбиратись, бо більше я не збираюсь все робити за тебе», але саме на цьому моменті я відчула на собі чужий погляд, і це змусило обернутись.

На мене дивився Олег Михайлович. Дивився несхвально, насуплено... Я одразу заблокувала мобільний і поклала на стіл екраном донизу.

Як можна було так зганьбитись саме перед тим, кого я так безмежно поважаю?... 

***

Коли перевдяглась і вийшла з лікарні в напрямку зупинки маршрутки, навіть подумала, що можливо ми з Вадимом надто поспішили, зʼїхавшись. 

Він завжди ставився до мене більше як до сестри, ніж як до дівчини. Треба з цим змиритись і рухатись далі. 

Навіть промовляти ці слова подумки було дуже боляче, серце стискалось. Я завжди думала, що саме коли ми підемо в інтернатуру, наші стосунки зміняться... І вони реально змінились. Якщо раніше всі думали, що ми просто друзі, то тепер Вадим вирішив зробити нас взагалі незнайомцями. 

От зустрінусь з ним сьогодні вдома, все йому вискажу...

Серйозно налаштована, я сіла в маршрутку. Вже продумувала, що і як буду говорити Вадиму... Почала прикидувати, де буду жити, бо ж своя власна квартира, точніше аренда, мені зовсім не по кишені. Батьки так образяться на мене, за те що відмовилась йти в інтернатуру в приватну клініку, скажуть тепер покладатись тільки на себе. Але я не ображатимусь на них... Розумію, що вони хочуть мені тільки добра. 

Авжеж, було злегка сумно через те, що вони не розуміли мого бажання по максимуму допомагати людям, і саме в звичайній клініці, як на мене, лікар має найбільше можливостей це зробити. 

Саме Олег Михайлович завжди був моїм взірцем. Нам в універі постійно розповідали про нього, про цього відмінника і справжню гордість інституту. Так як мене від початку цікавила саме діагностика, я почала гуглити все про Громова.... На диво, він виявився доволі молодим, всього на десять років старшим за мене. А також дуже працьовитим і талановитим, а ше — безкорисливим. 

Я хотіла стати такою ж, як він, хотіла за будь-яку ціну вчитись саме у нього. Але знала, що саме з-під його опіки інтерни майже не випускаються. 

Та тим не менш вирішила, що обовʼязково потраплю саме в його клініку. Він — людина, яка надихнула мене піти в діагностику і служити саме простим людям, а не бюрократичним ідеям. Якщо навіть такий талановитий лікар, як він, зміг обрати звичайну клініку, то чому я не можу? Якщо я вважаю, що це правильно... 

Марштутка підʼїхала практично під будинок, і я вийшла. Настрій знов псувався... Не здивуюсь, якщо Вадим вже приїхав додому на таксі, чи його підвіз хтось з інтернів-мажорів. 

Я зайшла до підʼїзда і піднялась сходами на наш поверх, смикнула ручку і двері відчинились.

Пірнула до квартири, прикривши за собою двері, і одразу ж зустрілась поглядом з ним...

— Привіт, котику, — Вадим кинувся до мене і обійняв. Він рідко таке робив. Серце забилося частіше. 

— Привіт, — тільки й вимовила я.

Треба було зібратись і сказати йому все... Що нам треба розʼїхатись, що я не буду більше його покривати і...

Я підійняла погляд і вже збиралась все сказати, коли він усміхнувся і нахилився вперед, цілуючи мене в губи...

***