Глава 5. Олег. Який ще другий шанс? Таким, як вона, я ніколи не дам навіть першого...

Я стояв трохи осторонь двох купок студентів. 

Студенти, як і завжди, метушились. Одні силувались пробитись в перший ряд, інші намагались встояти на своїх місцях... Дівчину, котру до того впіймав Ілля, я чомусь не бачив. Напевно, вона не надто зацікавлена в роботі та навчанні, і я не помилився. Це було сумно. Не любив тих, хто ставиться до медицини зверхньо. Вона займала чиєсь місце. Ну нічого, у мене з такими розмова коротка... Сподіваюсь, ця дівчина й не думала обирати діагностику, бо в мене такі, як вона, не здають ніколи. 

Якби ж лікарі проходили не тільки тести на знання, але й одразу проходили хоч якусь практику, де б розуміли, чи воно дійсно їхнє... Але кому це потрібно? Дурні батьки відправляють діточок туди, де, на їхню думку, чада зароблять більше. Всі мріють про приватні клініки і соплі мільйонерів. 

Ці дітлахи — такі самі. Думають, зараз відмучаться, а потім почнеться «заробіток» і «безбідне» життя. 

Десь такі ж плани мала на мій рахунок і Віка. Я дуже кохав її, але останнім часом у мене створювалось враження, що вона зовсім перестала мене розуміти. Куди поділась та підтримка, яка була раніше? Вона ж знала, що для мене важливо, але, схоже, забула… 

— Олегу, на хвилиночку, — від роздумів мене відірвав наш головлікар, Валерій Степанович.

— Так, Валерію Степановичу? 

— Не тут, — він подивився в сторону свого кабінету.

— Добре, — я кивнув, і ми пішли до кабінету.

Щойно ми зайшли, я прикрив двері. Він же сів за свій стіл і подивився на мене.

— Сідай, Олегу, — він указав рукою на стілець навпроти.

Я сів і подивився на нього з легким нерозумінням. У мене ніколи не було проблем з керівництвом. Напевно, мене вперше сюди викликали отаким чином. 

— Олегу, не буду ходити коло та навколо, — він подивився на мене. — Ти дуже хороший лікар, і лікарня у нас не проста. Тут інтерни проходять свою практику... — почав він здалеку. — Тому ти сам розумієш... Я хочу, щоб ти набрав квоту цього року. Не хочу прощатись із тобою.

— Я найкращий діагност тут, — нагадав я йому і зітхнув. — Вам просто нема ким мене замінити. 

— Так, ти дійсно найкращий, — погодився Валерій Степанович. — Однак я більше не можу закривати очі на твою надто низьку викладацьку продуктивність.

— Я легко знайду собі іншу роботу, — я стиснув губи. — Але ви впевнені?

— Буль ласка, не поспішай із висновками. Я ще не звільняв тебе, — він знизав плечима. — Всього лише сказав, що ти маєш набрати квоту. І без твоїх штучок. Пʼятеро мають довчитись на діагностиці від початку року і до кінця. 

— А якщо вони слабкі? Якщо вони не підходять? Вони всі — діти... І взагалі... Зазвичай вони самі йдуть. 

— Якщо учні не можуть впоратись — це зазвичай провина саме викладача, Олегу, — Валерій Степанович зітхнув. — Ти надто тиснеш на них, тому й втікають. 

— А що мені їх по голівці гладити, коли вони все роблять через...— я запнувся. — Погано роблять. 

— Тоді просто визнай, що ти не можеш цього зробити, — він знову знизав плечима. 

— Для того, щоб отримати ступінь доктора медичних наук в моїй сфері, мені потрібна ця практика...

— Якщо вона тобі дійсно потрібна — працюй і роби все, що маєш, — сказав Валерій Степанович. — Насправді я впевнений, що в тебе все вийде. Ти — молодий і дуже талановитий, інтерни будуть надихатись твоїми успіхами, ти будеш в авторитеті. Від тебе треба тільки трохи бажання і терпіння. Хоча б спробуй зробити це не так, як зазвичай. Дай їм нормальний шанс. 

— Ви так кажете, ніби я тиран якийсь, — я схрестив руки на грудях. 

— Я знаю, що ти вимогливий не тільки до інтернів, але й до себе, — він усміхнувся. — Але твій підхід дійсно відлякує. Просто спробуй. Пообіцяй спробувати. 

— Добре, — я зітхнув. — Обіцяю.

— Це вже краще, — Валерій Степанович весело усміхнувся. — Тоді ні пуху ні пера! Йди до них, ти маєш слухати їхні відповіді на парах інших, а також гарно допитувати на своїх, щоб обрати дійсно гідних!

— Ви ж сказали не допитувати, хіба ні? — не зрозумів я. 

— Ні, — він похитав головою. — Я сказав дати їм шанс. А допитувати ти авжеж можеш. Просто не відсіюй їх через помилки. Давай шанс, ось і все. Повір, це допоможе тобі зрозуміти те, чого ти поки що не розумієш і не бачиш в силу свого молодого віку. 

— Добре, — я кивнув. — Я довіряю вам і зроблю так, як ви радите. 

— От і домовились, — він встав з-за столу і простягнув мені руку.

— Дякую вам за підтримку, — я також встав і потиснув руку свого колишнього наставника, а зараз вже головлікаря. 

Саме ця людина дала мені все, підтримала і допомогла розвиватись. Я дуже сильно поважав його. 

— Все, йди, — він кивнув у бік дверей. — Тобі треба приглядатись до них. Почни вже сьогодні. 

— Так, — я усміхнувся і відпустив його руку. — Я спробую...

Щойно вийшов з кабінету, побачив, що інтернів тут вже не було: напевно, пішли на огляд.