Глава 2. Стася. Ранок не буває добрим?!

#За_півтори_години_до_зустрічі....

— Чорт, чорт, чорт! —  Вадим мало не бігав колами по спальні, збираючи речі. — Стасько, як ми могли проспати сьогодні?!

— Не переживай, я викличу таксі, ми ще встигаємо, — я намагалась заспокоїти коханого. Сьогодні мав бути наш перший день в інтернатурі, не диво, що він трохи нервувався. 

Я швидко взяла телефон до рук і відкрила додаток з таксі. Викликала машину і побігла до ванної, але Вадим буквально обігнав мене і юркнув всередину, мало не хлопнувши дверима перед моїм носом. 

Нічого, все некритично, ми встигаємо.

Зітхнула. 

Авжеж, він хоче виглядати як з голочки, хоче залишатись найкрутішим і найкращим в групі, тільки тепер вже не студентом, а інтерном. 

Зробила глибокий вдих та видих і повернулась до спальні, зазирнула до шафи, взяла підготовлений з вечора одяг: я все ідеально випрала і випрасувала, як собі, так і Вадиму. 

Зняла піжамку, поклала на ліжко, швиденько вдяглась в перші-ліпші штані та кофтинку, в телефоні пілікнуло повідомлення про те, що машина вже приїхала. 

А я все ще не побувала у ванній....

Я підійшла до ванної, постукала в двері.

— Машина приїхала, а я теж хочу до ванної...

— Секунду! — вигукнув Вадим. 

— Вадиме, ми запізнимось...

— Все, — сказав, визирнувши з-за дверей і майже одразу вийшовши. З одним лише рушником на стегнах змусив мене почервоніти... 

Все ж він був дуже гарним, мій Вадим. 

Не зважаючи на те, що вимовила це «мій» всього-лише подумки, мені здалось, що  почервоніла я аж до кінчиків вух. 

Скоро ми закінчимо інтернатуру і одружимось, я так мрію про це.... 

— Яка машина? — сказав Вадим, витягнувши мене з якоїсь прострації. 

Він вже взувся... Треба поспішити і теж взутись. 

— Біле Део, — я усміхнулась.

Біла... Майже весільна. Ну і що, що Део. Важливо з ким, а не де, як там кажуть, з милим і в курені рай...

— Супер, — він накинув куртку і підійшов до дверей. — Бувай!

— В сенсі?... — не зрозуміла я. 

— Ну ти ж дві викликала? — він подивився на мене з подивом.

— Нащо? 

— Ми не можемо приїхати на одній, я не хочу, щоб були чутки, розумієш?...

— Я не встигну... — тихо сказала я. — Вже не приїде достатньо швидко, я запізнюсь....

— Ну хочеш, поїдемо разом, але я висаджу тебе за пару будинків до лікарні, — серйозним тоном сказав він. — Все ж я нормально попросив тебе викликати таксі...

— Ти не казав, що треба два, — я говорила все тихіше. 

— Так, я просив мені... Не думав, що мав ще й просити у тебе викликати таксі тобі, це дивно, не знаходиш?... — він пішов до дверей. — То що, їдеш чи будеш чекати на наступне?...

— Їду, — я відвела погляд.

Швидко взулась, накинула пальто і буквально вибігла за вже пійшовшим униз Вадимом. 

Він всівся на переднє сидіння, я ж розмістилась позаду. Їхали мовчки, аж поки він не сказав водієві зупинитись... Але не «за пару будинків», а як мінімум за квартал від лікарні... 

На дворі було повно калюж, бо ж осінь. Схоже, дощ був не тільки ввечері, а й вночі. Та й на ранок передавали по прогнозу дощ. Добре, що ми на машині, можу хоч гарне взуття вдягнути. 

— Будь ласка, не зіпсуй мені все сьогодні, — він подивився на мене. — Я прошу тебе, ми ж друзі, правда? 

— Правда, — я кивнула, в горлі став неприємний клубок.

— Швиденько, а то не встигнеш! — він підморгнув мені. — Дякую, сонечко!

Я знов кивнула і тепер вже вийшла з машини.

Ледь я зачинила за собою дверцята, Вадим сказав водієві Їдьмо швидше!», і машина швидко поїхала вперед.

На душі шкребли кішки. Він назвав мене сонечком, я мала б радіти. 

Так, я мала б радіти... Ми разом, я його кохаю... Та і раз він живе зі мною так довго, то значить, йому добре зі мною... Він ніколи не кине мене, я впевнена... 

Почала йти швидше. Дощ посилювався.

Ось я майже добігла, однак, коли зупинилась перед пішохідним переходом, бо  для мене був червоний, прямо поруч зі мною проїхала машина і обризкала водою з калюжі...

 Я нічого не встигла зробити, ніяк не зреагувала.... Сльози ще з більшою силою навертались на очі. 

Та в мене все одно не було часу на ці нюні: загорівся зелений, і я мало не побігла через дорогу. Гірше вже точно не мало бути.

Лікарню вже було видно, слава Богу. Це була центральна лікарня, і вона готувала найкращих: нам пощастило, що ми потрапили саме сюди. Хоча, це не було везіння, а праця, моя кропітка праця. 

Щойно забігла на прохідну, швидко дістала пропуск вахтеру, той вказав дорогу. Я запізнювалась вже на двадцять пʼять хвилин. Але скоріш за все перші пів години наших лікарів-викладачів там і не було. Буду сподіватись, що пропустила небагато...