—...Олегу, ну чому ти ніколи мене не слухаєш? — Віка зітхнула, поправляючи мені краватку. — Ти не маєш заривати свій талант у звичайній клініці, ти вже практично доктор наук, ти крутий діагност і...
— Передавання знань — це не заривання таланту, Віко, — я усміхнувся, чмокнувши її в щоку, а потім підхопив плащ. — Крім того, ти ж знаєш, ще трохи і в мене точно буде діагностичне відділення. Вже все до цього йде.
— З твоїми успіхами ти вже давно міг би бути в приватній клініці, — продовжувала вона. — Скільки разів тебе звали? Навіть мій батько... Він вже не раз пропонував тобі піти до нас.
Хотілось відповісти їй те, що думав. Сказати, що в приватній клініці я буду діагностувати хіба що шмарклі у багатеньких діточок та їх батьків, і оце вже точно буде заривання таланту.... Але я промовчав. Знав, що Віка просто дуже сильно мене любить, вона просто хоче мені кращого, тому так відповісти я точно не міг. Хоча було сумно, що ми все гірше і гірше розуміли одне одного.
— Ти ж знаєш, я люблю тебе, — ніби прочитавши мої думки, сказала вона, потягнувшись до мене і обійнявши за плечі. — Навіть наш одногрупник-дурник Кирило вже має власну діагностичну практику у приватній клініці.
— О так, цей тільки шмарклі і може діагностувати, — я усміхнувся.
— Зато заробляє напевно разів у пʼять більше, — вона насупилась, як маленька. — Ти ніколи мене не слухаєш...
— Пробач, — я мʼяко усміхнувся. — Але ж ти займаєшся тим, що любиш, правда?
— В сенсі? — перепитала вона. — До чого тут це?
— Тебе влаштовує твоя приватна клініка?
— Вона не моя, а батькова... — Віка кумедно зморщила носик.
— Я не те мав на увазі, — продовжив я. — Тобі подобається працювати там?
— Ну так, — вона подивилась на мене з нерозумінням. — Там гарно платять. Але до чого тут це...
— А мені подобається діагностувати, — я чмокнув її в ніс і відсторонився. — Треба йти.
— Через ці постійні зміни ти так мало вдома... В приватній клініці графік більш нормований, і знову ж таки платять там набагато краще, — тихо сказала вона, опустивши голову. — Пообіцяй мені, що ти подумаєш. І прийди раніше...
— Подумаю-подумаю, — я швидко взувся, взяв свою сумку з паперами і пішов до дверей. — До вечора, Віко.
— До вечора, — тихо сказала вона.
Після цього я усміхнувся їй і вийшов. Швидко пішов сходами вниз. Вийшов з підʼїзду і пішов до метро.
Дійсно, заробляв я не надто багато, але знав, що Віка дасть мені займатись тим, чим я хочу, бо кохає мене не через гроші. Ми з нею давно разом, і у нас все добре.
Швидко дійшов до найближчої станції, зайшов всередину. Цікаво, скільки реально гідних, талановитих і працьовитих інтернів буде цього разу? Минулого у мене було цілих два, а позаминулого — жодного. Зато багато посередностей. А в діагностиці посередностям не місце. Тут треба і мати талант, і пахати, якщо авжеж хотіти добитися чогось нормального.
А молодь гнути спину не хоче. Хоча... Хіба я так давно був таким самим? Минуло всього девʼять років. Хоча, девʼять років тому я вже закінчив інтернатуру. Так-то виходить одинадцять. У нас з ними дванадцять-тринадцять років різниці. З кимось може й того менше.
Поїзд приїхав доволі швидко. Так рано тут було не так вже й багато людей. З Вікою ми жили в квартирі майже в центрі, а працював я в центральній лікарні, тож їхати було всього пару зупинок.
Ще в вагоні побачив друга, завідувача хірургічного відділення. Він був старший за мене на рік, але поводився ніби молодший на десять. Ми з ним часто пересікалися по дорозі додому і рідко зранку: він був не з тих, хто приїжджає завчасно і зазвичай запізнювався, але при цьому мав золоті руки. Операції під його керівництвом, навіть найскладніші, практично завжди завершувались успішно, навіть якщо на це були дуже були низькі шанси.
Як тільки Ілля побачив мене, пішов в мій бік. Та саме коли дійшов, потяг зупинився і ми вийшли.
— Привіт, — він простягнув мені руку.
— Привіт, — я потиснув його руку навзаєм. — Чого так рано?
— Як же-як же, сьогодні приходять нові інтерни! — він хтиво усміхнувся.
— Горбатого могила виправить, — я усміхнувся йому у відповідь.
— Тобі добре, у тебе є дівчина, а я — самотній, теж хочу тепла, ласки і тому подібного, — завів свою шарманку Ілля.
А мені згадалась партія наших попередніх інтернів... За два роки він пере... кхм... Загалом, він перепробував половину дівчат-інтернів нашої лікарні. Він був однією з причин поганої результативності половини моїх студенток, не тільки своїх. Та просто в хірургії дівчат взагалі майже не було. Зате були серед лікарів загальної практики. Саме останнім я мав і викладати діагностику. І якщо знайду хоч пару нормальних, візьму їх під своє крило на поглиблену діагностику. Хоча набрати доведеться пʼятьох... Сподіваюсь, хоч один чи два будуть вартувати моїх зусиль.
— Тобі цього року треба квоту набрати, — ніби прочитав мої думки Ілля, коли ми вже вийшли з метро й рухались у напрямку лікарні.
— Не нагадуй, — я зітхнув. — Уявлення не маю, як відберу одразу пʼятьох.