Розділ 46. Прощання

Прощання завжди приходить не вчасно. Навіть коли ти знаєш, що воно буде.

Марта сиділа на сходах шпиталю, загорнувшись у чужу куртку — здається, Андрієву. Вона була їй завелика, рукави звисали, ніби не знали, що робити з руками. Марта дивилась у землю так, наче боялась, що якщо підніме очі — світ остаточно розсиплеться.

Я сіла поруч. Не торкалась. Бо деякий біль — як опік: доторкнешся й зробиш гірше.

— Він казав, що після війни навчить мене їздити на мотоциклі, — сказала вона раптом. Голос був рівний, аж моторошно. — Сміявся, що я боюсь швидкості, а сама тут.

Я мовчала.

— Я ж його майже не знала, — продовжила Марта. — І водночас… — вона ковтнула повітря. — Мені здається, що в мене щось відібрали ще до того, як я встигла це мати.

Оце й було найболючіше. Не втрата кохання — втрата можливості.

— Так швидко, — прошепотіла вона. — Наче хтось спеціально показав: дивись, буває тепло. А тепер — забираю.

Я повільно дістала з кишені маленький полотняний мішечок.

— Тут звіробій і м’ята, — сказала я. — Не від горя. Від ночей. Заварюй, коли не зможеш спати.

Вона взяла, стисла в долоні, ніби боялась загубити.

— Ти повернешся? — спитала тихо.

Я не збрехала.

— Не знаю.

Вона кивнула. І в цьому кивку було більше розуміння, ніж у будь-яких словах. Коли я заходила у відділення востаннє, мене вже чекали.

Хтось сидів на ліжках. Хтось стояв, спираючись на милиці. Хтось просто дивився.

— Ну що, Яро, — сказав сивий сержант із перебинтованою рукою, — кидаєш нас?

— Тимчасово, — відповіла я. — Я ж не прощаюсь. Я вас просто… лишаю жити самостійно.

Хтось засміявся. Хтось зітхнув. Я ходила між ліжками, як завжди — перевіряла пов’язки, жартувала, бурчала.

— Ти, — сказала хлопцеві з опіками, — не геройствуй. Крем — двічі на день. І не слухай того дурня, — кивнула на сусіда. — Він уже раз не послухав — бачиш результат.

— А ви? — спитав він. — Ви ж… знаєте, як правильно.

— Я знаю, — кивнула. — Але тепер ваше життя — у ваших руках. І це, повір, страшніше за будь-який обстріл.

Я роздавала дрібні пакуночки:

сушений чебрець — від кашлю,

полин — «не пити, а нюхати, коли голова гуде»,

настоянку календули — «для ран і для серця, але не плутати».

— Це не магія, — бурмотіла я. — Це пам’ять землі. Вона тримає, коли людина вже не може.

— А якщо не подіє? — спитав хтось.

— Подіє, — відповіла я впевнено. — Бо ви живі. А земля любить живих.

Коли я виходила, хтось обійняв мене різко, по-чоловічому, так, що аж дух перехопило.

— Повертайся, Яро, — сказали мені в спину.

Я не озиралась. Бо якби озирнулась — не пішла б.

На подвір’ї стояла Марта. Вона дивилась, як я застібаю куртку, і раптом кинулась вперед, обійняла міцно, відчайдушно.

— Ти мене навчила не боятись крові, — прошепотіла вона. — Але не навчила, як не боятись втрат.

— Цьому не вчать, — відповіла я. — Це або ламає, або робить глибшою.

Вона відступила, витерла очі тильною стороною долоні.

— Якщо побачиш Андрія… — почала і замовкла.

— Я знаю, — сказала я. — Скажу йому, що він був промінчиком. Навіть якщо недовго.

Марта кивнула. Я пішла. Зі шпиталю, де залишила частину себе. Від людей, які стали рідними без жодних кровних зв’язків.

Війна не питає, кого любити і кого забирати. Вона просто бере. А ми — тримаємось. Скільки можемо.