Розділ 45. Дорога, яку я не обирала

Мене не відправили. Мене вивели з війни, як виводять людину з пожежі, коли вона вже не розуміє, що горить — будинок чи вона сама.

Я сиділа на ящику з медикаментами, притискаючи до грудей бинти, які давно не були потрібні. Руки тряслися — дрібно, сороміцько, як у старої жінки. Я стискала пальці, ховала їх у рукави, але тіло мене зраджувало. Воно більше не слухалось.

— Подивись на себе, — сказав Сторонський тихо.

Я не підвела очей.

— Я жива, — вперто відповіла. — Значить, можу працювати.

— Ти не жива, — сказав він рівно. — Ти тримаєшся. А це різні речі.

Я різко вдихнула. Повітря пахло гаром, йодом і потом — звичний запах. Запах, у якому я навчилась жити. І раптом мене накрила думка: я не пам’ятаю, як пахне дім.

— Я не поїду, — сказала я. — Тут люди. Тут робота. Тут…

— Тут ти закінчуєшся, — перебив він.

Я підвела очі. Він не кричав. І від цього було страшніше.

— Ти не маєш права вирішувати за мене.

— Маю, — сказав він. — Бо якщо ти залишишся — наступного разу я не зможу тебе витягти. А я не хочу потім дивитись у землю і думати, що я дозволив.

Я стисла губи. Сльози підійшли різко, зненацька. Я не дала їм впасти. Не тут. Не перед ним.

— Я не слабка, — прошепотіла я.

— Я знаю, — відповів він. — Саме тому ти небезпечна для себе.

Я встала. Ноги підломились, але я втрималась, вчепившись у край столу.

— Я ще не все зробила, — сказала я. — Я ще не…

Голос зрадив. Слова зникли.

— Є ще дещо, — додав він після паузи.

Я відчула, як у повітрі щось натягнулось, як струна.

— Що? — спитала я глухо.

Він довго мовчав. Надто довго.

— Учора змогли забрати тіло.

Я не одразу зрозуміла, про що він говорить. Мозок відмовився складати речення докупи.

— Яке тіло? — перепитала я.

— Дзвенислави.

Це ім’я зависло в повітрі, як птах, який не знає, куди сідати.

— Ні, — сказала я майже спокійно. — Тіла не було. Ти сам казав.

— Я знаю, — відповів він. — Але тепер є.

Я засміялась. Коротко. Нерівно.

— Ти помилився. — Я похитала головою. — Чуже. Тут багато загиблих. Ви переплутали.

— Я був там, — сказав він. — Я бачив.

— Ти не міг, — прошепотіла я. — Вона б… Вона б не…

Слова застрягли. Груди стиснуло так, що стало важко дихати.

— Документи, речі, — сказав він тихо. — І хустка.

У мене перед очима потемніло. Хустка. Та сама. З вузлом, який я ніколи не могла розв’язати з першого разу.

Я опустилась на ящик. Сльози потекли самі — не ридаючи, не з криком. Тихо. Сором’язливо. Вони капали на підлогу, і я навіть не витирала.

— Ні, — повторювала я, наче дитина. — Ні. Ні. Це не вона.

Я закрила обличчя долонями. Тіло здригалось. Плечі трусились. Я намагалася не вити — стискала зуби так, що заболіла щелепа.

— Яро… — він зробив крок.

— Не підходь, — прошепотіла я. — Будь ласка.

Я сиділа, зігнувшись, і плакала так, як плачуть не за смертю — за втраченим шансом, за тим, що ще не договорили, не доробили, не врятували.

— Якщо є тіло… — я вдихнула ривком. — То чому я її не відчуваю?

Він мовчав.

— Я ж мала б знати, — сказала я крізь сльози. — Сестра ж. Земля ж. Рід…

Голос зірвався.

— Я не вірю, — прошепотіла я. — Я не можу.

Віра не приходила. Ні тепла. Ні ясності. Тільки порожнеча й слабкий, впертий жар десь глибоко — надія, яка не мала логіки.

— Ти маєш поїхати, — сказав він нарешті. — Додому.

— Я не хочу додому, — прошепотіла я. — Там… там вона мала бути.

— Саме тому, — відповів він. — Ти мусиш побачити. Доторкнутись. Або… засумніватись.

Я повільно підвела голову.

— Ти теж не впевнений, — сказала я тихо.

Він не заперечив.

— Я не хочу, щоб ти померла тут, — сказав він. — І не хочу, щоб ти жила з питанням, на яке не глянула впритул.

Я витерла сльози рукавом. Грубо. По-солдатськи.

— Я не вірю, — повторила я. — Але поїду.

— Я буду чекати, — сказав він.

— Де?

— Там, де вона загинула, — відповів він. — І де правда ще не вся сказана.

Я підвелась. Земля під ногами була тверда. Холодна. Ніби тримала мене востаннє. Я йшла геть, не озираючись.

Сльози текли, але я не зупинялась. Віра не прийшла. Але надія — вперта, як бур’ян — жила. І я жила разом із нею.