Розділ 44. Земля, що не мовчить

Я прокинулась ще до світанку. Тут світанки не приходять — їх проривають. Спершу глухий удар десь далеко, потім другий ближче, і тільки тоді світло, ніби вибачається за те, що зʼявилось не вчасно.

Земля здригнулась під ношами. Не різко — важко. Так здригається жінка, яка вже плакала цілу ніч і просто перевертається на інший бік, бо інакше не витримає.

Я сиділа на ящику з бинтами, загорнувшись у Дзвениславину хустку. Вона давно втратила колір — стала якоюсь між землею і попелом. Але тримала тепло. Її тепло.

За ці два тижні я навчилась багато чого. Накладати джгут у темряві. Відрізняти крик болю від крику страху. Не дивитися в очі, коли знаєш, що вже пізно. Я не навчилась тільки одному — відпускати.

Місце, куди нас перекинули, було схоже на всі інші прифронтові точки: розбита посадка, дорога, зʼїдена гусеницями, повітря густе, як старий мед.

Але тут було щось інакше. Я відчувала це ногами. Земля тут не була мертва. Вона була… насторожена. Ніби тримала подих.

— Не лізь туди, — сказав Сторонський, коли побачив, що я відходжу від медпункту вбік посадки.

— Там небезпечно.

Його голос був рівний, командирський. Саме такий, яким повідомляють погані новини.

— Вона була тут, — відповіла я, не обертаючись.

— Я знаю, — різко сказав він. — Я був тут.

Оце “я був” вдарило сильніше за артилерію. Я обернулась.

Він стояв рівно, у броні, з картою під пахвою, з тим виразом обличчя, яким дивляться на людей, яких треба втримати — навіть якщо вони тебе зненавидять.

— Ти знаєш не все, — сказала я.

— А ти знаєш забагато, — відповів він.

Ми дивились один на одного, як двоє людей з різних берегів, між якими ріка, повна уламків.

— Тут не місце для твоїх пошуків, — продовжив він. — Це не розслідування. Це війна.

— А для неї це було місце, — тихо сказала я. — Для Дзвені.

Він стиснув щелепу.

— Я повідомив тебе так, як мав, — сказав він. — Я не приховував.

— Ти не договорив, — різко відповіла я. — І ти це знаєш.

Вітер пройшовся посадкою, зрушив сухе листя, і я відчула — земля під ногами ніби стала твердішою. Наче слухала.

— Тіла не було, — сказала я. — І ти сказав: “загинула”.

Як? Він мовчав.

— Як загинула людина, яку земля не прийняла? — мій голос тремтів, але я не відступала. — Тут немає тиші смерті. Тут немає крапки.

— Яро… — він зробив крок до мене.

— Не йди, — сказала я. — Бо зараз я або почую правду, або більше тобі не повірю.

Оце було найстрашніше. Не для нього — для мене. Він довго мовчав. Десь далеко бахнуло, але земля під нами не здригнулась — ніби вирішила дослухати.

— Було темно, — сказав він нарешті. — Обстріл. Плутанина.

Машина зникла з рації. Ми знайшли уламки. Кров. Її речі.

— Але не її, — прошепотіла я.

— Але шансів вижити… — він зупинився. — Я не хотів, щоб ти жила між “може”.

Я засміялась. Коротко, сухо.

— Я і є “може”, — сказала я. — Вся моя родина така. Ми не приймаємо “ймовірно”.

Я опустилась навколішки і торкнулась землі долонею. Вона була холодна. Але не чужа.

— Тут не кінець, — сказала я. — І ти це відчуваєш так само, як я.

Він мовчав. І в цій тиші я зрозуміла — так, відчуває.

— Якщо ти підеш далі, — сказав він нарешті, — я не зможу тебе прикрити.

— Я не прошу прикривати, — відповіла я. — Я прошу не заважати.

Ми стояли так довго. Двоє людей, які втратили одну жінку по-різному.

— Ти не розумієш, чим це може скінчитись, — тихо сказав він.

— Розумію, — відповіла я. — Краще, ніж ти думаєш.

Я підвелася. Земля відпустила не одразу.

— Я не зраджую наказ, — додала я. — Я зраджую мовчанню.

Він дивився мені вслід. І в його погляді було те, чого я боялась більше за обстріли. Страх за мене. А земля під ногами — не мовчала. Вона памʼятала.

І поки вона памʼятає — я не зупинюсь.

***

Перший вибух був десь далеко. Другий — уже не для слуху, а для тіла. Повітря різко ущільнилось, ніби хтось здавив його в кулаці, і тоді — удар.

Земля під ногами не просто здригнулась — вона поїхала. Я втратила рівновагу, впала на коліна, і в ту ж мить небо розірвалось.

— ЛЯГАЙ! — крикнув Сторонський.

Але я не встигла. Гуркіт накрив усе — думки, дихання, памʼять. Світ зменшився до кількох відчуттів: різкий запах пороху, гіркий присмак у роті, і тиск — такий, ніби земля вирішила лягти мені на груди.

Я не кричала. Страх прийшов тихо. Не паніка — ні. Ясність. Я можу зараз померти. Це було страшніше за все, що я бачила до того. Не чужа смерть. Моя.

Щось вдарило поруч — осколки прошили повітря, як злі комахи. Один обпік руку, другий пройшов десь над головою. Я відчула тепло — і одразу подумала: кров.

— Яро! — голос Сторонського був близько. Надто близько для обстрілу.

Він накрив мене собою, притиснув до землі, і я відчула його вагу — реальну, живу.

— Дихай, — сказав він. — Дивись на мене. Дихай!

А я не могла. Повітря не слухалось. Груди судомило. І тоді я почула її. Не голос — радше памʼять голосу.

Ту інтонацію, якою Дзвенислава колись читала молитви, коли ми були малі і боялись грози.

«Земле, що носиш,

Воде, що бережеш,

Не забирай раніше часу…»

Я не знала, чи це я думаю, чи хтось говорить замість мене. Слова самі складались, чіплялись одне за одне, як трава після дощу.

«…прикрий, сховай,

не дай загубитись…»

Новий вибух був ближче. Світ перекинувся. Я вдарилась головою об щось тверде — і темрява прийшла швидко, як ніч без сутінків.

Але навіть у темряві молитва не зникла. Вона йшла зі мною, тягнулась ниткою, і я чіплялась за неї, як за край хустки.

Дзвеню… Якщо ти там — не пускай мене ще…

***

Я прийшла до тями від тиші. Неправдивої. Глухої. Наді мною було сіре небо, подряпане димом. Сторонський сидів поруч, притискаючи мені плече.