Розділ 43. Коли війна лізе під шкіру

Війна не має даху. Вона без перекриття, без стін і без вікон. Вона просто падає згори — на плечі, на легені, на думки.

Тут завжди пахне кров’ю. Навіть коли її не видно. Запах важкий, солодкаво-металевий, він чіпляється до одягу, до волосся, до шкіри. Його не змиєш водою. Він іде за тобою, як тінь. Я ловлю себе на тому, що розрізняю відтінки: свіжа, тепла, ще жива — і та, що вже застигла, глуха, без надії.

Смерть тут не має облич. Вона — цифра. Ноші. Пакет. Хрестик у журналі. Найгірше — не крики. Найгірше — тиша після.

Люди помирають швидше, ніж я встигаю запам’ятати їхні імена. А іноді — швидше, ніж я встигаю подумати, як саме їм допомогти. Це виснажує. Не тіло — душу. Бо тіло ще якось тримається, на адреналіні, на звичці, на впертості. А душа… вона тут постійно під обстрілом.

Безнадія не приходить різко. Вона підкрадається, як холод із землі, коли сидиш довго на одному місці.

Увечері військові сиділи біля буржуйки. Хтось курив, хтось мовчав, хтось дивився в одну точку, ніби там мало щось з’явитися.

— Ти коли востаннє думав, навіщо ми тут? — раптом спитав молодий, з чорними колами під очима.

— Не думав, — відповів інший. — Бо як почну — поїду дахом.

— А я думаю, — не здавався той. — Думаю і злюся. Бо ми тут, а вони там — з грошима, з теплими кабінетами. І теж кажуть, що заради країни.

— Країна — то не вони, — хрипко сказав третій. — Країна — оце.

Він показав на землю під ногами.

— І люди, що в неї лягають.

Я слухала і мовчала. Бо всі вони були праві — кожен по-своєму. І ніхто не мав відповіді, яка б справді заспокоїла.

Я думала про Дзвениславу. Про те, що вона теж була тут не за наказом. Вона була тут, бо інакше не могла. Бо земля кликала. Бо люди потребували.

І чим більше я бачила цього пекла, тим менше вірила в «випадкову загибель».

Я почала питати. Обережно. Ніби між іншим. Про той день. Про маршрут. Про наказ.

— Дивний був, — сказав один водій. — Змінили в останню мить. Без пояснень.

— А супровід? — спитала я.

— Скасували, — знизав плечима. — Сказали: «не на часі».

Не на часі. Для кого?

Я підняла документи, до яких мала доступ як медик. Журнали. Записи. Дати. Час. Там були дірки. Маленькі, але вперті. Такі, що не з’являються самі.

Земля під ногами була тверда, пересохла, побита вибухами. Але коли я ставала на коліна, щоб допомогти пораненому, я відчувала, як вона ніби пульсує. Жива. Зла. Пам’ятлива. Вона не приймала брехні.

— Ти лізеш не туди, — тихо сказав мені один із фельдшерів. — Тут за таке не дякують.

— Я не за подяку, — відповіла я. — Я за правду.

Він глянув на мене довго.

— Тоді бережись. Бо правда тут — найдорожча валюта. І за неї платять кров’ю. Я це знала. Вже знала.

Але кожного разу, коли я заплющувала очі, я бачила сестру. Не мертву. Живу. Зі злістю в очах і твердим голосом:

«Не зупиняйся. Якщо земля пам’ятає — ти теж мусиш».

І я шукала далі. Серед крові. Серед смерті. Серед війни, яка їсть людей живцем.

Бо якщо її смерть — не випадковість, то моя мовчанка буде співучастю. А цього я не дозволю.

***

Зміна закінчилась не різко — вона просто витекла з мене. Як вода з дірявого відра.

Руки тремтіли. Не від страху — від перевтоми. Плечі нили так, ніби я несла на них не людей, а саму війну. В голові гуло, ніби там оселився рій. Я сіла на край ліжка в наметі й довго дивилась на свої пальці — в тріщинах, у подряпинах, у чужій крові, яку вже не відрізниш від власної.

Я була порожня.

Дістала хустку Дзвенислави. Ту саму — вицвілу, з темним краєм, просочену димом і домом. Вона пахла лісом. Не парфумами — землею, травами, вітром. Я загорнулась у неї, як у дитинстві ховалась під ковдру від грози.

— Трохи ще, — прошепотіла. — Я ще трохи потримаюсь.

Світ повільно згас. І я заснула.

***

Я була маленька. Такою, що ноги ще плутались у корінні, а світ здавався великим і добрим.

Ліс був м’який. Сонце просівалось крізь листя, як крізь сито. Дзвенислава йшла поруч, босоніж, з косами, розтріпаними, як завжди. Вона усміхалась мені так, як уміють усміхатись тільки старші сестри — трохи зверхньо, але з любов’ю.

Попереду йшла бабуся. Вона не поспішала. Ніколи не поспішала. В її ході було щось таке, що примушувало ліс розступатись. Вона зупинялась, нахилялась, торкалась трав, ніби віталась.

— Не рвіть, — сказала вона. — Спершу спитайте.

Я дивилась на її руки — сухі, вузлуваті, але теплі. Вона взяла мою долоню, поклала на рослину.

— Відчуваєш? — спитала.

Я кивнула. Трава була… живою. Вона ніби відгукнулась.

— Оця — лікує, — мовила бабуся. — Вона терпляча. Для ран і для душі.

А оця — зла. Вона бере більше, ніж дає. Її краще оминати.

— А чому? — спитала я.

— Бо не все, що росте, — для людей, — відповіла вона. — Є трави для землі. Є — для пам’яті. Є — для смерті.

Дзвенислава слухала уважно. Вона завжди слухала серйозно, ніби знала: це не казки.

— Запам’ятайте, — сказала бабуся і подивилась на нас обох. — Лікувати — то не брати силу. То нести відповідальність. За кожен корінь. За кожне життя. За кожен рід.

Вона торкнулась наших чол.

— Ви — сестри. А значить — подвійна сила і подвійний тягар. Ви або разом, або ніяк.

Я подивилась на Дзвениславу. Вона взяла мене за руку міцно.

— Я не відпущу, — сказала.

— Я теж, — відповіла я.

Ліс шумів схвально. Ніби чув.

***

Я прокинулась від тиші. Хустка все ще була на мені. Тепла. Жива. Наче хтось справді накрив мене нею, коли я заснула. В грудях було боляче — але не порожньо.

— Я пам’ятаю, — прошепотіла я. — Я не забула.

І десь глибоко, під землею, щось тихо відгукнулось.