Розділ 42. Те, що болить сильніше за правду

Після вибуху смерть перестала бути абстрактною.

Вона більше не жила в новинах, зведеннях чи чужих історіях. Вона сиділа поруч, на краю ліжка, і дивилась на мене мовчки, без пафосу, без чорної накидки. Просто була.

Я лежала у шпиталі й уперше по-справжньому злилась на себе. Не за помилку. Не за страх. За те, що досі не дозволила собі повірити: Дзвенислава мертва.

Ні, я знала це розумом. Але всередині мене жила вперта, дурнувата Яра, яка шукала знаки, сни, збіги.

Бо якщо знайдеться хоч крихта містики — значить, є шпаринка. А якщо є шпаринка, то, може, смерть не остаточна. Я перебирала все, як баба перебирає квасолю: отут не так, тут замало, тут хтось збрехав, тут земля не прийняла.

— Земля не приймає невинних, — прошепотіла я сама до себе. — Вона ж чує.

Я відчувала землю.

Тут, у прифронтовому шпиталі, вона була іншою — важкою, насиченою болем, наче глина, замішана не на воді, а на крові.

Але вона жила. І якщо вона жива — то мала щось знати.

— Яро.

Його голос не злякав. Навпаки — заземлив.

Сторонський стояв у дверях. Без форми, у простій куртці, з тією втомою на обличчі, яка не лікується сном. Він не поспішав. Не питав дозволу. Просто був.

— Ти мав бути на позиції, — сказала я замість привітання.

— Я там був, — відповів спокійно. — І тут теж маю бути.

Він сів поруч, не торкаючись. Це було правильно. Я б не витримала дотику.

— Ти знову шукаєш не там, — сказав він тихо.

Я стиснула губи.

— Не починай, — прошепотіла. — Не кажи мені, що це просто.

— Я не скажу, що це просто, — відповів він. — Я скажу, що це людське.

Я глянула на нього злісно.

— Людське — це коли сестри не гинуть так, — сказала я. — Людське — це коли правда не розлазиться по швах.

Він видихнув.

— Я був там, Яро.

Ці слова зависли між нами, як вирок.

— Я знаю, — продовжив він. — Ти хочеш вірити, що її хтось забрав не просто так. Що був знак, ритуал, сила, змова… Бо тоді смерть має сенс.

Я мовчала. Бо він влучив.

— Але інколи, — сказав він важче, — людей убивають не демони. А люди.

Я різко сіла, плече прострелило болем.

— Ти не знаєш мого роду, — сказала я. — Не знаєш, що ми відчуваємо. Земля не мовчить просто так.

Він подивився на мене уважно. Не зневажливо. Не поблажливо.

— Я не заперечую твою землю, — відповів. — Я прошу тебе не втекти від правди, прикрившись нею.

Мені стало важко дихати.

— Якщо я прийму, що це просто вбивство… — прошепотіла я, — то як я з цим житиму?

Він нахилився трохи ближче.

— Ти не мусиш приймати все одразу, — сказав. — Але ти мусиш знати: шукати містику — це спосіб не дозволити собі горювати.

Я заплющила очі. Сльози не текли. Вони стояли десь глибше, під ребрами.

— Я боюсь, — сказала я вперше вголос. — Якщо я визнаю, що її просто вбили… то що тоді лишиться від мого світу?

Сторонський мовчав довго. Потім сказав:

— Лишишся ти.

І правда. А це вже багато. Навіть якщо болить. Я повільно лягла назад. Земля під шпиталем була важкою. Але справжньою.

І десь глибоко всередині я вперше допустила думку, що смерть Дзвенислави — не загадка. А злочин. І що мені доведеться йти не до знаків — а до людей. Навіть якщо вони гірші за будь-яку темну силу.

***

Я не прийняла. Не того дня. Не тієї ночі. І, мабуть, ще довго не прийму. Можна скільки завгодно називати смерть злочином, можна розкладати її по поличках, як речові докази, але всередині мене жила інша правда:

Дзвенислава не могла загинути просто так.

Я лежала у шпиталі, слухала, як у вентиляції стогне вітер, і рахувала тріщини на стелі. Вони складалися в дивні візерунки, схожі на мапи. Мені здавалося, що якщо довго дивитися, то одна з них покаже шлях.

Сторонський мав рацію в одному: я шукала не тільки винних. Я шукала виправдання, щоб не оплакувати. Та водночас — я шукала правду. Бо без неї земля під ногами починала хитатися.

Через два дні мене вже виписали з формулюванням «умовно придатна до служби». Я всміхнулась. Земля ніколи не любила умовностей. Першим, що я зробила, було не дзеркало і не душ. Я дістала блокнот Дзвені. Той самий. З пожовклими сторінками, запахом сушеного звіробою і її почерком — трохи косим, ніби слова поспішали жити.

Я відкрила не з початку. Я відкрила з середини. Бо так роблять ті, хто боїться побачити фінал.

«Якщо зі мною щось станеться — не вір словам. Дивись на людей. І на землю. Вони не брешуть».

Мені стало холодно. Я почала складати все, як мозаїку:

• дивне місце, де її востаннє бачили;
   
• наказ, який не мав сенсу;
   
• машина без супроводу;
   
• затримка з повідомленням.
   

Занадто багато «випадково». Я піднялась і пішла у волонтерський штаб. Там завжди хтось щось знав.

Війна — це велика базарна площа, де інформація міняється на каву, сигарети й мовчання.

— Ти ж та медичка… сестра тієї травниці? — спитав мене кремезний чоловік з позивним «Дід».

Я кивнула.

— Вона не вписувалась, — сказав він. — Надто багато бачила. Надто мало мовчала.

— Кого саме? — спитала я.

Він глянув навколо, потім тихіше:

— Тих, хто заробляє на війні так само жадібно, як на мирі.

Тих, кому чужі поранені — статистика. І тих, кому чесні люди — завада. Я відчула, як земля під ногами ніби зітхнула. Важко. Погоджуючись.

Увечері я сиділа біля окопу, торкалася долонею ґрунту й думала, що Дзвеня завжди казала:

«Земля забирає тих, хто вже посіяв. А тих, кого вирвали — вона пам’ятає».

— Ти не зупинишся, — сказав Сторонський, коли знайшов мене.

— Ні, — відповіла я. — Навіть якщо ти попросиш.

Він мовчав довго. Потім тихо:

— Я не прошу. Я боюся.

Я підвела на нього очі.

— Ти боїшся, що я знайду?