Розділ 41. Дорога, що не питає імен

Ранок почався не зі світла. Ранок почався з удару. Не одного — серії. Глухих, важких, таких, що земля під ліжком сіпалася, ніби жива істота, якій боляче, але вона терпить.

Бух.

Бух-бух.

Десь ближче, ніж хотілося б.

Я лежала з відкритими очима й слухала, як війна прокидається раніше за людей. Тут не будять кавою. Тут будять артилерією.

Повітря було густе, мов учорашній суп: у ньому змішалися дим, метал, кров і ще щось солодкаво-гниле, що з’являється там, де смерть давно ходить без взуття. Я сіла.

Кожна фібра тіла була напружена, мов струна. Наче організм знав раніше за голову: сьогодні буде погано.

— Виїзд, — коротко сказали у коридорі. — Лінія.

Я навіть не спитала куди. Лінія — вона одна. Просто інколи ближче.

Ми їхали старою дорогою, яку колись, певно, прокладали для мирних машин, а тепер вона більше скидалася на шрам.

Асфальт був рваний, мов тканина після вибуху: ями, вибоїни, чорні кратери, заповнені каламутною водою й уламками чогось, що колись було дорожніми знаками.

По обидва боки — випалена земля. Не чорна — сіро-коричнева, мов попіл, що давно охолов, але ще пам’ятає жар.

Дерева стояли обгризені, без верхівок, ніби хтось великий і злий вирішив спробувати їх на смак і виплюнув.

Я дивилась у вікно і відчувала цю дорогу шкірою. Вона не була просто шляхом. Вона була попередженням. Кожен метр тут кричав: «Тут не місце живим».

Машину трясло. Ми їхали повільно, обережно, але війна не любить обережних. Вона любить байдужих.

Першого пораненого ми забрали швидко — уламкове, кров, шок. Я працювала автоматично, руки робили те, чого їх навчили і люди, і земля. Я відчувала, де притиснути, де не чіпати, де тіло ще тримається, а де вже проситься відпустити.

І от у ту мить, коли я подумала, що встигаю… Я не почула вибуху. Я його відчула. Земля під колесами раптом стала порожньою. Мов хтось забрав у неї сенс тримати. Світ перевернувся.

Звук — глухий, як удар серця зсередини. Білий спалах. Потім — чорний. Я ще встигла подумати зовсім недоречно: От і все. Так просто. І темрява.

***

Я прокинулась від болю. Не різкого — тупого, повсюдного, ніби мене зсередини хтось довго і вперто бив кулаками.

— Вона прийшла до тями, — почувся голос.

Світ був білий. Стіни. Стеля. Запах медикаментів. Шпиталь. Я спробувала поворухнутись — і застогнала.

— Тихо-тихо, — сказали. — Контузія, уламок у плечі, але житимеш. Не геройствуй.

Житиму. Це слово прозвучало дивно. Наче не про мене.

— А… — голос у мене був чужий. — А як там…?

Я навіть не знала, кого питаю. Марта сиділа поруч. Очі червоні, губи стиснуті.

— Яро… — сказала вона і ковтнула. — Машина… Ми встигли не всіх.

Я закрила очі.

— Андрій, — сказала вона тихіше. — Він був ближче до вибуху.

Я знову відкрила очі.

— Живий?

Марта мовчала. І це мовчання було гірше за будь-який крик.

— Він у реанімації, — нарешті сказала вона. — Важкий. Дуже.

Я відвернулась до стіни. Груди стиснуло так, ніби хтось вирішив вичавити з мене повітря.

Андрій. Той, що сміявся з її жартів. Той, що носив їй чай у термосі. Той, у якого тільки-тільки почало проростати щось живе.

— Це через мене, — прошепотіла Марта.

Я повернула голову.

— Ні, — сказала я. — Це через війну.

Але навіть мені це не звучало переконливо. Я лежала, дивилась у стелю і думала: як швидко життя ділиться на «до» і «після». Як легко дорога стає пеклом.

І як земля, яку ти так любиш, може в одну мить підняти тебе в повітря — і вирішити, залишити чи ні.