Розділ 40. Сліди, які не змиває дощ

Є моменти, коли правда не приходить одразу. Вона не вривається з криком, не грюкає дверима. Вона сидить десь поруч, мов стара кішка, і чекає, поки ти перестанеш вдавати, що не бачиш її хвоста. У мене той хвіст замайорів у звичайнісінький ранок.

Я перев’язувала хлопця з легкою контузією — нічого особливого, ще один серед сотень. Він був небалакучий, мов камінь, але коли я почала фіксувати пов’язку, глянув на мої руки й раптом сказав:

— У тебе та сама манера, що в… — він замовк.

— Що? — я підвела голову.

— Та нічого. Забий.

Я не люблю, коли мені кажуть «нічого».

— Домовляй, — сказала спокійно. — Я ж усе одно дізнаюсь.

Він зітхнув, ніби вирішував, чи варто лізти у воду, де вже раз тонув.

— Була тут одна медичка. Раніше.

— Була, — повторила я.

— Вона теж так бинтувала. Не поспіхом. Наче слухала, що тіло каже.

Мені стало тісно в грудях.

— Як її звали?

Він мовчав. Довго.

— Звенислава, — нарешті сказав. — З Полісся.

Світ не впав. Просто трохи перекосився, мов стара хата.

— Ти її знав? — спитала я дуже тихо.

— Знав… — він криво усміхнувся. — Вона мене тоді з того світу витягла. А сама… — він замовк.

— А сама що? — голос мій був рівний, аж підозріло.

— Вона тієї ночі не мала бути на виїзді.

Ось тут правда і поворухнулась.

— Поясни.

— Була ротація. Інший екіпаж мав їхати. Але щось змінилось. Наказ прийшов пізно. Хтось щось не передав. Хтось поквапився.

— Хтось, — повторила я. — Завжди хтось.

Він кивнув.

— А ще… — додав він і знову замовк.

— Кажи.

— Вони поїхали не тим маршрутом, що був погоджений.

Мені здалося, що земля під ногами ледве чутно хруснула.

— Чому?

— Не знаю. Казали — «швидше так». А там… — він ковтнув. — Там уже чекали.

Я закінчила пов’язку, закріпила, відступила на крок.

— Дякую, — сказала. — Ти мені дуже допоміг.

— Ти їй хто? — спитав він.

— Я — її молодша сестра.

Він зблід.

— То ти… —

— Так, — кивнула я. — І я поїду туди.

***

Сторонський дізнався того ж дня. Не знаю як — тут новини ходять швидше за «швидку».

— Ти нікуди не їдеш, — сказав він, не підвищуючи голосу.

— Я вже їду, — відповіла я.

— Це не твоя справа, Яро.

— Це моя сестра.

Він стиснув щелепу.

— Саме тому — ні.

Я глянула на нього так, як дивляться люди, яким уже нічого втрачати.

— Ти щось знаєш, — сказала. — І не договорюєш.

— Я знаю рівно стільки, щоб розуміти, що це небезпечно.

— А вона, значить, могла? — тихо спитала я.

Він мовчав. А мовчання — це теж відповідь.

— Я не повторю її шлях, — сказав він нарешті. — Я не дозволю.

— Ти не можеш мені заборонити, — відповіла я. — І ти це знаєш.

Він підійшов ближче.

— Я не забороняю, — тихо сказав. — Я хвилююсь.

Оце слово було гірше за будь-який наказ.

— Якщо ти поїдеш, — додав він, — поїдеш не сама.

— О, — зітхнула я. — Контроль?

— Захист, — виправив він. — Бо я вже бачив, чим закінчується, коли хороші люди вірять, що все буде по правилах.

Я подивилась на нього уважно. І раптом зрозуміла: він боїться не за мене як за медсестру. Він боїться за мене як за людину.

— Я їду її слідами, — сказала я. — Інакше не зможу дихати.

Він кивнув.

— Тоді слухай уважно, — сказав. — Бо в ту ніч багато хто зробив вигляд, що нічого не бачив.

А я не збираюсь.