Розділ 39. Про любов, яка не питає дозволу

На війні є дивна властивість часу: він або летить, або повзе, як стара гуска через город — і ти ніколи не вгадаєш, коли що.

Того дня він вирішив пожартувати.

Я саме намагалася заварити чай у металевій кружці, яка бачила більше, ніж деякі люди, коли почула за спиною знайоме:

— Яро… а в тебе тут завжди так пахне, ніби життя ще тримається?

Я різко обернулась. Ложка з дзенькотом упала на ящик з медикаментами.

— МАРТО?!

Вона стояла посеред шпиталю — в касці, яка була на два розміри більша за її голову, з рюкзаком, обліпленим латками, і з таким виразом обличчя, ніби приїхала не на передову, а на сільський ярмарок.

— Сюрприз, — сказала вона і розвела руками. — Ти думала, я тебе саму тут лишу?

— Ти що тут робиш, дівко?! — я підскочила до неї. — Ти здуріла?

— Мене перевели, — знизала плечима. — Кажуть: «Там твоя подруга, ти ж її не загубиш».

А я думаю: та вона сама кого хоч загубить. Я обійняла її так міцно, що вона захекалась.

— Ти мені ребра переламаєш, — засміялась Марта. — Я ще кохання не встигла знайти.

— Яке кохання? — буркнула я. — Тут максимум — консерви по акції.

— Не зарікайся, — хитро примружилась вона.

І тут я почула кашель.

— Перепрошую… — озвався хтось збоку. — Це нове поповнення?

Я обернулась — і побачила його. Високий. Трохи засмаглий. У формі, яка сиділа так, ніби її шили спеціально під нього, а не видавали з комори. Очі — світлі, уважні. Посмішка — як у людини, яка вміє виживати й сміятися з того.

— Так, — відповіла я замість Марти. — Це… моя проблема.

— Марта, — випрямилась вона й простягнула руку. — Медик.

— Андрій, — відповів він і потиснув її руку.

Затримав на пів секунди довше, ніж треба. Я це помітила. І Марта теж.

— Дуже приємно, — сказала вона й усміхнулась так, як уміла тільки вона — без страху і з легким викликом.

— Взаємно, — відповів він. — Ви… не схожі на тих, хто боїться.

— Я просто ще не все бачила, — сказала Марта. — Але в процесі.

Я закотила очі.

— Ой, почалось… — пробурмотіла я. — Ти ж казала, що після передової ніяких чоловіків.

— Я казала — дурних, — не відводячи погляду від Андрія, відповіла вона.

Він засміявся. Справжньо. Без напруги.

— То ви тут надовго? — спитав.

— Як пощастить, — сказала Марта. — Або як виживемо.

— Оптимістично, — кивнув він.

— Реалістично, — поправила вона.

Я дивилась на них і відчувала, як усередині щось тепле повільно розпускається, мов вузлик. От воно. Живе. Не питає дозволу. Не чекає, поки війна скінчиться.

— Слухай, Яро, — Марта нахилилась до мене й прошепотіла. — А він нічого так.

— Я бачу, — відповіла я. — Але якщо ти знову втягнешся в історію — я тебе сама прикопаю.

— Земля ж тут родюча, — підморгнула вона.

І в ту мить поруч пройшов Сторонський.

Кинув на нас короткий погляд.

— Що за збори? — спитав.

— Нове поповнення, — відповіла я.

Він кивнув Марті. Оцінив за секунду. Серйозно.

— Тримайся біля своїх, — сказав їй. — Тут не курорт.

— Я знаю, — спокійно відповіла вона. — Але жити все одно хочеться.

Він ледь усміхнувся. І я раптом зрозуміла: поки ми тут сміємось, поки хтось дивиться на когось так, ніби світ ще має сенс — ми не програли. Бо кохання на війні — це не слабкість. Це впертість жити.

І я вперше за довгий час подумала: можливо, і для мене ще не все втрачено.

***

Після того, як Марта з Андрієм зникли десь між наметами й генератором, я ще довго стояла з кружкою чаю, яка давно охолола, і думала про дивні витівки долі.

От скажіть мені: хіба не має війна забороняти кохання?

Ну хоча б табличку повісити: «Тут не до ніжностей». А вона — ні.

Вона пускає його нишком, як кота в хату:

ти тільки двері причиняєш, а воно вже гріється на печі.

— Ярославо, — почувся голос Сторонського. — Ти зависла.

Я здригнулась.

— Думаю, — відповіла. — Це ще не заборонено?

— Поки що ні, — сухо сказав він. — Але через п’ять хвилин прийом поранених. Готуйся. Я кивнула і пішла за ним.

Йти поруч із Сторонським було дивно. Не тому, що страшно. А тому, що поруч із ним я відчувала себе… меншою. Не слабкою — ні. Просто такою, яку хочеться прикрити плечем.

— Ти сьогодні не в собі, — сказав він раптом.

— Це мій новий стан, — зітхнула я. — Називається «втома з домішкою життя».

— Життя — небезпечна штука, — відповів він. — Особливо тут.

Я глянула на нього боком.

— А ти чого такий похмурий? Марта ж приїхала. У нас тут романтика розквітає.

Він гмикнув.

— Я бачив.

— І?

— І радий, — коротко сказав. — Бо якщо люди перестають дивитись одне на одного — значить, кінець.

Я мовчки погодилась.

***

Перші поранені зайшли під вечір. Пил, кров, запах металу й землі. Ті самі очі — трохи відсутні, трохи злі, трохи втомлені. Я працювала автоматично. Руки — знають. Голова — мовчить. Серце — заховалось десь глибоко, щоб не заважати. І тут один із хлопців раптом сказав:

— Сестричко… а ти з якого краю?

— З Полісся, — відповіла, не піднімаючи очей.

— Ааа… — протягнув він. — То ясно, чого ти так землю тримаєш, ніби вона тебе слухає.

Я завмерла на секунду.

— Вона слухає, — сказала тихо. — Просто не всіх.

Він усміхнувся — криво, але живо.

— То тримай мене міцно. Я ще не договорився з нею.

Я затягнула бинт, як вчила мама: не жаліючи, але з любов’ю.

***

Пізніше, вже вночі, коли гуркіт трохи відсунувся, а небо було чорне, як сковорідка після п’ятого борщу, я вийшла надвір.

Марта сиділа на ящику з-під набоїв і сміялась. Справді сміялась. Андрій щось їй розповідав, розмахуючи руками, і вона дивилась на нього так, ніби війни не існувало. Я сперлась спиною до холодної стіни.

— Ну що, — подумала я, — бачиш, Звеню… люди все одно живуть. І земля під ногами була тепла. Наче казала: «Не бійся. Ти на своєму місці».