Розділ 38. Туди, де земля пам’ятає

Про переведення мені сказали без пояснень. Як завжди кажуть те, що не хочуть обговорювати.

— Збирайся. Новий пункт.

— Куди?

— Дізнаєшся на місці.

Я вже навчилась не питати вдруге. Тут питання — як цвяхи: забивають швидко, але потім не витягнеш.

Дорога була важка. Не довга — важка. Такою буває дорога, яка знає, куди ти їдеш, навіть якщо ти ще не зізналась собі. Коли ми зупинились, я вийшла з машини — і мене накрило. Не страхом. Не болем. Відчуттям, ніби я ступила на знайому підлогу в чужому домі.

Земля тут була інша. Темніша. Густа. Вона не приймала одразу — але й не відштовхувала. Наче чекала.

— Тут… — почала я і замовкла.

— Тут був той виїзд, — сказав водій, не дивлячись на мене. — Волонтерський. Погано все склалось.

Я кивнула. Бо вже знала, про що він і про кого.

Пункт був напівпольовий: кілька наметів, стара будівля без скла, запах дизелю, йоду і чогось підгнилого — не тілом, а правдою.

— Ти нова? — спитала медсестра, років під сорок, з очима, які давно перестали дивуватись.

— Тимчасово, — відповіла я.

Вона хмикнула.

— Тут усі тимчасово. Дехто — назавжди.

І тут я його побачила. Сторонський стояв біля входу, говорив з кимось різко, коротко, по-військовому. Плечі напружені. Щелепа стиснута. Він виглядав так, ніби цей пункт — його особиста незагойна рана.

Я не знала, що сказати. І не встигла подумати. Він обернувся. Наші погляди зчепились, як два дроти під напругою.

— Ти?.. — вирвалось у нього.

— Я, — відповіла я. — Схоже, мене носить по колу.

Він підійшов ближче. Занадто близько для офіційності. Але відступати було пізно.

— Тебе сюди не мали переводити, — сказав тихо. — Це… не випадкове місце.

— Я вже здогадалась, — відповіла. — Це тут, так?

Він мовчав. І це мовчання було гучніше за будь-яке «так».

— Тут загинула моя сестра, — сказала я рівно. — І не кажи, що це був просто обстріл.

Він видихнув повільно.

— Я не скажу, — відповів. — Бо це не вся правда.

Оце було перше дзеленчання. Тонке, але чітке.

— Офіційно — мінометний накрив, — продовжив він. — Неофіційно… — зупинився. — Було дивно.

— Як саме?

— Занадто пізно подали команду на відхід. Занадто точно лягли перші міни.

І… — він глянув на мене, — не всі звіти співпали.

Я відчула, як земля під ногами ніби ворухнулась.

Не злісно.

Наче казала: Нарешті.

— А тіло? — спитала я. — Чому його не вивезли?

— Бо зону швидко оголосили «сірою». На папері. Дуже швидко, — сказав він. — І наказ був чіткий: не лізти.

— Ким підписаний? — тихо спитала я.

Він не відповів.

Але я побачила відповідь у його очах.

— Тут хтось дуже не хотів, щоб вона повернулась, — сказала я.

— Або щоб щось повернулось разом з нею, — додав він.

Ми стояли мовчки. Між нами — війна. Правда. І одна мертва жінка, яка, схоже, знала забагато.

— Я тут не випадково, — сказала я нарешті. — І не по наказу.

— Я знаю, — відповів він. — І тому боюсь.

— За мене? — гірко усміхнулась я.

— За те, що ти можеш знайти, — сказав він. — Бо якщо ти почнеш копати…

***

Колись моє життя мало паузи. Не ті, коли ти мовчиш, бо не маєш що сказати, а справжні — безпечні. Між парами. Між кавою і дорогою додому. Між «потім».

Я могла вийти з дому і не думати, де найближче укриття. Могла спати так глибоко, що не чула нічого — навіть себе. Могла не стискати плечі від кожного різкого звуку. Тепер пауз не було.

Було тільки до і після. І це «після» не давало перепочинку.

Я стояла біля намету і дивилась, як Сторонський швидко роздає накази. Без крику. Без паніки. Так говорить людина, яка знає: якщо він помилиться — хтось не прокинеться.

— Медики — на готовність.

— Другий відсік перевірити.

— Світло не вмикати без потреби.

— Укриття — по сигналу, без біганини.

Тривога почалась не різко — вона тут майже ніколи не починалась і не закінчувалась. Вона просто була. Як фон. Як шум у вухах після вибуху.

Я зловила себе на тому, що стою ближче до нього, ніж треба. Не тому, що хотіла. А тому, що поруч із ним світ ставав… впорядкованішим. Смішно.

Мені, яка витягувала людей з-під завалів, раптом хотілося бути маленькою. Тією, яку хтось бере за руку і каже: «Я тут. Стій за мною». Я знала, що це небезпечно — так почувати. Але не забороняла собі.

— Яро, — обернувся він. — Якщо почнеться — ти зі мною. Не відстаєш.

— Добре, — кивнула я.

І від цього простого «добре» мені стало спокійніше, ніж від будь-яких заспокійливих. Сирена завила глухо, ніби з-під землі. Повітря одразу стало щільнішим. Наче світ вирішив зібратись у кулак.

— Рухаємося, — коротко кинув Сторонський.

І ми пішли до польового шпиталю. Я думала, що бачила багато. Виявилось — ні. Польовий шпиталь був схожий на велике нутро пораненого звіра. Тісно. Гаряче. Смердюче.

Запах крові, поту, дизелю, ліків і страху — все разом, без пауз. Люди тут були іншими. Не кращими і не гіршими — оголенішими. Без масок. Без ввічливості.

— Води…

— Руку не чую…

— Не відпускай, чуєш?

— Скажи, що не вмру.

Очі. Очі тут дивились не на тебе — крізь тебе. Шукали причину жити ще хвилину. Я натягнула рукавиці. Руки вже не тремтіли — це теж було «після».

— Ти нова? — хрипко спитав хтось із поранених.

— Тимчасово, — відповіла я автоматично.

— Тут усі тимчасово, — сказав він і криво усміхнувся.

Я працювала, як навчилась. Чітко. Швидко. Без зайвих думок. Але всередині щось ламалося і водночас ставало міцнішим. Тут не було місця для ілюзій. Тут було місце тільки для рішень. І я зрозуміла: безпеку в мене забрали не вибухи. Її забрали тоді, коли я побачила, як легко життя рветься — і як важко його втримати.

Сторонський з’являвся поруч мовчки, але вчасно. Передавав ноші. Кидав коротке: «Тримайся», — не мені, а комусь на столі. Я ловила себе на думці, що рахую його кроки. Що слухаю його голос, як орієнтир. І це лякало.