Розділ 37. Земля знає

Перший виклик прийшов не з криком, а з глухим ударом. Таким, від якого земля не здригається — вона стискається, ніби зуби.

— Медики! — хтось гукнув з темряви. — Двоє важких! І ще один… полонений.

Оце «ще один» зависло в повітрі, як кістка в горлі. Марта глянула на мене. Я — на неї.

— Разом, — сказала я.

— Разом, — кивнула вона і схопила рюкзак.

Ми бігли низько, майже навприсядки. Земля під ногами була мокра, чорна, важка — така, що тягне вниз, ніби перевіряє: а ти справді сюди?

Перший боєць лежав на боці, притискаючи живіт. Кров темна, густа — не свіжа, але ще небезпечна.

— Дихає? — Марта вже була поруч.

— Так. Повільно. Шок.

Я діяла автоматично. Руки — швидше за думки. Жгут. Тиск. Контакт очей.

— Чуєш мене? Дивись на мене. Не закривай.

Він дивився. Тримався за мій голос, як за мотузку. Другий був гірший. Осколок у стегні. Кров лилася так, ніби земля хотіла забрати своє назад.

— Яро… — Марта тихо. — Я не встигну тут і там.

— Встигнеш, — сказала я. — Я з тобою.

І раптом — дивне відчуття. Ніби щось під ногами тепліше. Ніби земля перестала тягнути — і почала тримати.

Я відчула напрямок. Без логіки. Без пояснення. Просто знала, за що братися перше, де затиснути, де почекати. Нитки — не світла, ні. Нитки тепла. Земного. Вперті, як коріння.

— Тримай, — сказала я Марті. — Тут. Саме тут.

Вона глянула — і зробила. І кров спинилась.

— Яро… — прошепотіла вона. — Як ти…

— Потім, — відповіла я. — Живіші за пояснення.

***

Полоненого привели останнім. Його посадили на ящик. Руки зв’язані. Обличчя — сіре, як попіл після пожежі. Поранення — плече, кульове, навиліт, але запущене.

Я підійшла — і земля під ногами стала холодною. Не злою. Саме холодною. Наче відштовхувала.

— Яро… — Марта тихо. — Це…

— Знаю, — сказала я.

Я присіла навпроти нього. Він дивився на мене знизу вгору. Не зухвало. Не виклично. Порожньо.

— Боляче? — спитала я українською.

Він не відповів.

— Боляче, — сказала я за нього. — Бо якби не боліло — ти б уже не дивився так.

Я доторкнулась до рани — і мене ніби струмом вдарило. Не магією. Огидою. Земля під ногами була глуха. Мовчазна.

Ні підтримки. Ні тепла.

— Вона його не приймає, — подумала я. — І правильно робить.

Але руки мої все одно працювали. Бо я — не земля. Я — людина. Я промила рану. Обережно. Чітко. Без злості.

— Чого ти тут? — спитала тихо. — Ти ж знаєш, що тебе тут не чекали.

Він ковтнув.

— Нам… сказали… — почав ламаною українською і замовк.

— Сказали, — повторила я. — А ти повірив.

Я перев’язала плече, затягнула бинт.

— Ти житимеш, — сказала сухо. — Але не тому, що заслуговуєш. А тому, що я не вбивця.

Він здригнувся. Коли я встала, земля знову стала важкою. Але тепер — справедливою.

***

Після виклику ми сиділи біля бліндажа. Марта тримала кружку так, ніби це був якір.

— Ти бачила? — спитала вона. — Як усе… склалось.

— Бачила, — кивнула я. — І мені це не подобається.

— Чому?

— Бо якщо земля почала зі мною говорити — значить, далі буде гірше.

Вона мовчала. Потім сказала:

— Я чула розмову.

— Яку?

— Наше переведення. Не випадкове. Хтось у штабі дуже не хотів, щоб ти лишалась ближче до тилу. Ти надто багато бачиш. І надто мало мовчиш.

Я всміхнулась.

— Ну звісно. Як же без цього.

— Тобі не страшно?

Я подивилась на землю під ногами. На цю чорну, важку, живу землю.

— Страшно, — сказала чесно. — Але я тут на своєму місці.

І земля — вперше за весь день — тихо, ледь відчутно погодилась.

***

Другий раз я прийшла до нього не тому, що хотіла. А тому, що ніхто інший не пішов.

— Там той… — сказали мені, не дивлячись в очі. — Температура. Рана знову пішла.

Я кивнула.

У медицині немає «той». Є пацієнт. Навіть якщо слово застрягає в горлі.

Він лежав у кутку, відгороджений брезентом. Світло тьмяне, жовте, таке, що робить усіх однаково втомленими. Пахло гноєм, ліками і землею — сирою, важкою, як після дощу.

Коли я зайшла, він відкрив очі. І одразу зрозумів, хто я.

— Ви… знову, — сказав тихо.

Голос у нього був хрипкий. Не від страху — від виснаження.

— Так, — відповіла я. — Я.

Я сіла поруч, поставила рюкзак. І в ту ж мить земля під ногами ніби відсунулася. Не прийняла. Не впустила глибше.

— Лежи спокійно, — сказала я. — Якщо знову сіпатимешся — буде гірше.

Він кивнув.

— Я не… — почав і замовк. — Я не думав, що мене лікуватимуть.

— А я не думала, що мені доведеться, — відповіла чесно.

Я зняла пов’язку. Рана була зла. Запалена. Організм боровся, але якось без віри в результат.

— Тут болить, — сказала я, торкнувшись краю.

Він стиснув зуби. Не скрикнув. Це я відмітила.

— У вас… — він ковтнув. — У вас руки теплі. А тут… — він кивнув униз, — тут холодно.

Я завмерла. Бо він не знав. Але сказав правду.

— Бо це не твоя земля, — відповіла я. — Вона тебе не тримає.

Він довго мовчав. Потім прошепотів:

— А моя… теж не тримає.

Я підняла на нього очі.

— Як це?

— Я звідти поїхав… — він говорив уривками. — Мати казала: «Не йди». А я пішов. І тепер… — він стис пальці, — не знаю, куди мені повертатись. Там я зрадник. Тут — ворог.

Земля під ногами залишалась глухою. Але не злою.

— Земля не любить тих, хто приходить з мечем, — сказала я. — Але вона знає, коли людина вже покарала себе сама.

Я промила рану, додала ліки.

І — вперше — дістала маленький мішечок.

Марта б мене за це вбила.

— Це не для загоєння, — сказала я, побачивши його погляд. — Це щоб не зійти з розуму.

— Що це? — тихо.

— Чебрець і трохи полину, — відповіла. — Не ковтай. Просто тримай поруч.