Розділ 36. Те, про що не пишуть у зведеннях

Наслідки не змусили себе чекати. Вони тут завжди швидші за допомогу. Мене викликали зранку. Не криком — ще гірше. Сухо. Офіційно. Так, ніби я не витягла людину з-під смерті, а вкрала у когось чайну ложку.

Я стояла у коридорі штабу в польовій формі, яка давно втратила колір. Колись вона була піксельна, тепер — просто сіро-зелена, як усе навколо. Куртка з потертою латкою на лікті, штани з плямами крові, які не відпираються — бо це не бруд, це пам’ять. На берцях — глина і пил. На мені — запах медикаментів, поту й землі.

Мені не було за що соромитись. Але чомусь соромно було.

— Ви порушили наказ, — сказали мені, не дивлячись в очі.

За столом сиділи троє. Чисті. Поголені. З рівними нашивками й новими планшетами.

— Я врятувала людину, — відповіла я.

— Ви поставили під загрозу особовий склад.

— Він був транспортабельний.

— Це вирішує не ви.

Оце «не ви» болить більше, ніж уламок. Я дивилась на їхні руки. Чисті. Без тріщин. Без мозолів. Такі руки добре рахують. Не кров — папери.

— Скільки коштує одна людина? — спитала я.

У кімнаті стало тихо.

— Ви переходите межу.

— Я по ній живу, — відповіла. — Тут, знаєте, всі по ній ходять. Просто не всі це визнають.

Мені зачитали догану. Офіційно. Холодно. Без слова про Андрія. Без слова про те, що він вижив. Бо в документах він був ризиком, а не людиною.

Коли я вийшла, мене трусило. Не від страху — від злості. Такої, що аж у скронях дзвенить.

***

Побут тут простий, як правда. Їжа — або є, або її нема. Сьогодні була. Перлова каша з тушонкою, у якій м’яса менше, ніж легенд про неї. Хліб — черствий, але свій. Чай — такий міцний, що ним можна знімати фарбу.

Я їла мовчки, сидячи на ящику з-під боєприпасів. Поруч хлопці сперечались, хто кому винен сигарети. Хтось сміявся. Хтось мовчав.

— Чула? — нахилилась до мене Марта. — Ти тепер «проблемна».

— А була «зручна», — пирхнула я.

— Кажуть, зверху незадоволені.

— Зверху завжди незадоволені, — сказала я. — Бо їм завжди мало.

І тут воно вирвалось. Не криком. Сміхом. Гірким.

Бо як інакше пояснити, що прості люди передають сюди останнє — шкарпетки, варення, іконки, гроші з пенсій, записки «бережіть себе», — а десь там, у тилу, хтось думає, як на цьому ще трохи заробити? Земля тут усе бачить. Вона пам’ятає, хто її боронить, а хто просто стоїть на ній у дорогих берцях.

Я дивилась на солдата, який лагодив бронік ізоляційною стрічкою. На іншого — з діркою в куртці, зашитою білою ниткою. І думала: оце і є Україна. Не в кабінетах. Не в звітах.

Тут. У цих руках. У цих спинах. У цій землі, що тримає нас усіх. А ще я думала про Андрія. Його перевели. Живий. Це головне.

Чи варта була догана одного життя? Я навіть не вагалась.

***

Увечері я перевдягалась у напівтемряві. Футболка — проста, оливкова. Штани — ті самі, з кишенями, де завжди знайдеться бинт або суха трава, яку я збираю машинально. На шиї — мотузка з маленьким вузликом. Не оберіг. Просто пам’ять.

Я вмила лице холодною водою з каністри. Подивилась у дзеркальце. Там була я. Втомлена. Зла. Жива.

— Ти не перегнула? — спитала я себе.

Земля під ногами мовчала. Але це було не засудження. Це було: «Живи далі». І я зрозуміла ще одне. Після цього вибору дороги назад нема. Я більше не «тимчасово тут».

Я — тут по-справжньому. І якщо правда комусь муляє — значить, я стою правильно.

***

Наказ зачитали швидко. Без пауз. Без пояснень. Без слів «дякуємо за службу».

— …у зв’язку з оперативною необхідністю…

Оперативна необхідність завжди з’являється тоді, коли ти стаєш незручною. Новий пункт дислокації був обведений червоним маркером. Я глянула — і все стало ясно без слів.

— Ого, — тихо сказала Марта поруч. — Це ж…

— Так, — кивнула я. — Там, де пекло без вихідних.

Вона мовчала кілька секунд. Потім випрямилась.

— Я теж у списку.

Я різко обернулась.

— Ні.

— Так, — вона показала папір. — Разом із тобою.

Я зрозуміла все одразу.

— Це через мене, — сказала я.

 — Ні, я сама тоді прикрила тебе. Підтвердила, що поранений був стабільний.

— Марто…

— Не кажи, що не варто було, — перебила вона. — Я б іще раз так зробила.

Я дивилась на неї — маленьку, худу, з тими впертими очима, у яких не було страху, тільки злість на несправедливість.

— Значить, їдемо разом, — сказала я. — Бо якщо вже горіти — то не поодинці.

Вона усміхнулась. Криво. Справжньо.

— З тобою не так страшно.

— Це поганий комплімент, — буркнула я.

— Але чесний.

***

Ми збирались мовчки. Рюкзаки — важчі, ніж здаються. Тут усе важить: бинти, вода, форма, навіть тиша. Я перевірила аптечку втретє. Жгутів — достатньо. Морфін — під обліком. Антисептики — є.

І маленька фляжка зі святою водою, яку мені дала баба ще до війни. Не вірую. Але ношу. Марта запхала в кишеню шоколадку.

— На чорний день, — сказала.

— Тут усі дні чорні.

— Тоді тим більше.

***

Дорога туди була мовчазна. Пейзаж змінювався повільно, ніби земля не хотіла показувати рани одразу. Спочатку — поля. Потім — посадки. Потім — обгорілі дерева, які стояли, як люди після поганої новини: живі, але вже не ті.

— Знаєш, — сказала Марта, дивлячись у вікно, — я думала, що найбільше боятимусь смерті.

— А боїшся?

— Ні, — похитала головою. — Я боюсь звикнути.

Я кивнула.

— Це найстрашніше.

***

Нова точка зустріла нас запахом диму і сирої землі. Тут навіть повітря було важчим. Бліндажі — низькі. Земляні. Теплі тільки тому, що живі люди гріють одне одного.

— Нові? — спитав військовий із позивним «Дід».

— На жаль, — відповіла я.

Він глянув на нас уважно.

— Живучі?

— Поки так.

— Ну, — хмикнув, — тут або такими стають, або їдуть додому.