Розділ 35. Земля тримає

Минуло два тижні.

Я знаю це не з календаря — тут їх майже ніхто не веде. Я знаю це з тіла. Бо воно перестало боліти суцільно і почало боліти вибірково. Значить — звикло. Земля тут інша.

Не така, як у Поліссі — не м’яка, не волога, не терпляча. Тут вона тверда, глиниста, з камінцями, що впираються в долоню, коли падаєш навколішки. Вона не приймає одразу. Вона перевіряє.

Перші дні я постійно ловила себе на тому, що ступаю обережно, ніби вибачаюсь. А потім перестала. Бо зрозуміла: цій землі не треба поклонів. Їй треба, щоб ти стояв. Ми були вже ближче до лінії.

Назви населених пунктів тут вимовляли тихо, без пафосу — ніби імена померлих родичів. Села з хатами без дахів. Сади без господарів. Абрикоси, що падали в траву й гнили просто так, без гріха.

— Бачиш, — сказала якось Марта, показуючи на поле. — Вони все одно родять.

Я подивилась. Посеред розбитої техніки, між вирвами, крізь бур’яни — пшениця. Нерівна. Побита. Але жива.

— Земля дурна, — додала вона. — Не знає, що тут війна.

— Ні, — відповіла я. — Вона знає. Просто їй байдуже, хто тут стріляє. Вона своє робить.

І я відчула: це і є правда.

***

За ці два тижні я стала іншою. Не кращою. Не гіршою. Точнішою. Руки почали діяти швидше за думки. Очі — бачити, кому ще є сенс допомагати, а кому вже потрібна не я. Це найважче — знати межу. Я навчилась не плакати одразу. Навчилась відкладати це «на потім».

Навчилась, що голос не має тремтіти, навіть якщо всередині щось рветься, як стара тканина. А ще я помітила дивну річ. Коли я ставала на коліна — просто на землю, без каремата, без килимка — мені легшало. Наче вона забирала зайве. Я не говорила цього вголос.

Бо тут не час для «дивного». Але я клала долоню на ґрунт — і відчувала тепло. Не магічне. Справжнє. Таке, яке буває тільки там, де вже пролито кров і де вона більше не ллється дарма.

— Ти з Полісся, так? — спитав якось старший чоловік, місцевий, що допомагав тягати ящики.

— Так.

— Видно, — кивнув він. — Ви з землею говорите, не помічаючи.

Я хмикнула.

— А ви?

— А ми тут народились, — відповів просто. — Куди ж нам діватися.

І в тому «куди ж» було більше сили, ніж у будь-яких промовах.

***

Напруга прийшла не одразу. Вона завжди так робить — спершу дає звикнути. Того дня повітря було дивно тихе. Птахів майже не було. Навіть вітер ніби заблукав. Я стояла біля машини, перевіряла сумку — бинти, джгути, настої.

Так, настої. Я вже навіть не виправдовувалась. Полин — для дихання. Звіробій — для рук, що тремтять. Калина — не як ліки, а як нагадування.

— Ти знову зі своїм зіллям, — буркнув хтось.

— А ти зі своїм автоматом, — відповіла я. — У кожного свої аргументи.

Він засміявся. І в ту ж мить — перший вибух. Земля здригнулась так, ніби хтось її вдарив зсередини. Не небо. Саме вона.

— Укриття! — закричали.

Я впала на коліна автоматично. Долоні — в землю. І раптом зрозуміла: вона знає. Не магією. Пам’яттю. Тут уже падали. Тут уже вмирали. І земля вміла приймати так, щоб не забрати зайвого.

— Яро! — крикнула Марта. — Поранений!

Я побігла. І в той момент, серед вибухів і криків, я відчула дивне, страшне і правильне: я на своєму місці. Не тому, що тут безпечно. А тому, що де народився — там і пригодився, навіть якщо це не те саме село, не той самий ґрунт.

Бо земля — одна. І вона впізнає своїх. І коли я впала поруч із пораненим, притискаючи джгут, притискаючи його до життя, я прошепотіла не молитву й не замовляння. Я сказала те, що казала б моя бабця:

— Тримайся, сину. Земля під тобою. Вона ще не відпускає.

І земля — не відпустила.

***

Наказ був чіткий. Короткий. Без пояснень. Такі накази тут цінували найбільше.

— Відходимо. Цей сектор — червоний.

— Поранених, що не транспортабельні, лишаємо стабілізованими.

— Евакуація — тільки за маршрутом «Б».

Я почула його краєм вуха, ніби крізь воду. Голос командира був спокійний, рівний, чужий. Такий голос не має сумнівів. Такий голос не бачить облич. Я кивнула. Як усі. Руки діяли автоматично: перевірка джгутів, фіксація, швидкий погляд. Один — стабільний. Другий — без шансів.

Третій…

Я зупинилась. Він був молодий. Занадто.

Обличчя в пилюці, очі відкриті — не від болю, а від злості, що тіло не слухається.

— Не спи, — сказала я машинально.

— Я… не сплю, — відповів він. — Я чую.

І в ту ж мить я побачила. Не очима. Не як видіння. Просто раптом знала. Від нього тягнулась тонка, майже невидима нитка — не в землю, як у мертвих, а вперед. Ніби хтось уже тримав його з того боку часу.

Я ковзнула долонею по ґрунту. Земля була гаряча. Неспокійна. Але під ним — тверда.

— Яро! — крикнула Марта. — П’ять хвилин!

Я подивилась на хлопця ще раз. І зрозуміла: якщо я піду — він не вмре одразу. Він помре сам. А земля такого не любить.

— Він транспортабельний, — сказала я.

— Ти з глузду з’їхала? — Марта різко повернулась. — Подивись на нього!

Я дивилась. Саме тому й говорила.

— Я беру його, — сказала я тихо.

— Наказ! — різко втрутився командир. — Ти не маєш права!

І от тут щось усередині мене клацнуло. Не страх. Не відчай. Злість. Стара, поліська, вперта.

— Я маю руки, — відповіла я. — І я маю очі. А накази не завжди мають рацію.

— Ти підставляєш усіх! — крикнув хтось.

— Ні, — сказала я. — Я беру відповідальність.

Це слово впало важко. Як камінь у воду. Я підняла хлопця з Мартою — різко, незграбно. Він застогнав, але не знепритомнів.

— Як тебе звати? — спитала я, коли ми тягли його до машини, що йшла не за маршрутом «Б».

— Андрій, — прошепотів він. — Я… з Чернігівщини.

Я всміхнулась крізь піт і пил.

— Бачиш, — сказала. — Земля тебе не відпускає. Вона ж своїх знає.

Перший вибух ліг надто близько. Другий — ще ближче.