Розділ 34. Коли тіло здається

Після чергування не приходить сон. Приходить тиша — густа, липка, як застигла кров.

Я сиділа на сходах школи, обійнявши коліна, і дивилась у порожнечу. Навколо ходили люди, щось носили, говорили — а я ніби випала з цього світу.

Тіло ще пам’ятало, що робити, а душа вже зняла форму і пішла курити кудись у темряву. Руки боліли так, ніби я цілу ніч копала землю. Пальці не слухались.

У вухах дзвеніло — не після вибухів, а після надто гучного життя.

— Яро, — хтось торкнувся мого плеча.

Я здригнулась різко, мов мене вдарили.

— Вибач, — Марта одразу відсмикнула руку. — Я не хотіла.

— Нічого, — збрехала я. — Просто… задумалась.

Вона подала мені кружку з чаєм.

Теплий. З ромашкою.

— Пий, — сказала. — Ти бліда, як стіна.

Я взяла кружку — і руки затремтіли сильніше. Краплі впали на сходи.

— От чорт… — прошепотіла я.

І раптом сльози пішли. Не красиво. Не тихо. А так, як ламається гребля — зненацька і без попередження.

— Я не можу… — слова застрягали. — Я ж знала… знала, що не всіх…

Я прикрила лице долонями. Марта сіла поруч. Не обіймала. Просто була. І це врятувало більше, ніж будь-які слова.

— Слухай, — сказала вона спокійно. — Якщо б ти могла врятувати всіх, це вже був би не світ, а щось інше.

— Але я відчула, — зірвалось у мене. — Я відчула, як одна нитка… — я ковтнула повітря. — Як вона пішла.

— Так буває, — тихо відповіла Марта. — Навіть у найкращих.

Я підвела очі.

— А якщо я не маю права вирішувати, кого тягнути, а кого ні?

Марта довго мовчала.

— Ти не вирішуєш, — нарешті сказала. — Ти просто тримаєш, поки можеш.

Я видихнула. Аж до болю в грудях. Коли я піднялась, світ хитнувся. Ноги стали ватяні.

— Сядь, — Марта схопила мене за лікоть.

— Я нормально, — автоматично відповіла я і… не договорила.

Темрява накрила, як хвиля.

***

Я прокинулась від того, що хтось кликав мене по імені. Тихо. Наполегливо. Так, як кличуть не вголос, а зсередини.

— Яро…

Я різко сіла й одразу пошкодувала.

Голова тріснула, як перезрілий горіх. У роті — гіркота. В тілі — втома така, ніби я не спала кілька діб, а тягла за собою поле.

— Все, все… — пробурмотіла я сама до себе. — Ніхто тебе не кликав. Живи.

Навколо — знайоме приміщення. Клас без парт. Матраци вздовж стін. Кілька людей сплять, хтось тихо стогне, хтось перевертається. Світло ліхтарика пробивається крізь тканину на вікні. Медпункт. Тимчасовий. Справжній.

Я лягла назад, але заплющити очі вже не змогла. Бо він був тут. Не реально — я це знала.

Але так чітко, що аж злилась на себе. Він сидів на стільці біля стіни. У формі. Спокійний. Зосереджений. Так, як тоді, в Дніпрі.

— Ти ж не можеш бути тут, — сказала я подумки. — У тебе накази. Звання. Карта бойових дій. Ти не герой мого сну.

— Я і не тут, — відповів він. Спокійно. — Це ти мене сюди покликала.

Я стисла ковдру пальцями.

— Я нікого не кликала.

— Коли людина падає, — сказав він, — вона хапається за те, що дає опору.

— Я не маю права, — прошепотіла я. — Не тепер.

Він дивився так само уважно, як завжди. Без тиску. Без «ти мусиш».

— А коли ти дозволиш собі бути людиною, а не функцією? — спитав він.

Я засміялась коротко й гірко.

— Гарне питання. Але не для війни.

— Війна якраз і знімає зайве, — відповів він. — І залишає правду.

Я відчула, як щось стискає груди.

— Ти знаєш, що тебе тут нема? — спитала я.

— Знаю, — кивнув він. — Але це не означає, що я не реальний.

— Це означає, що я з’їжджаю з глузду, — видихнула я.

— Ні, — сказав він м’яко. — Це означає, що ти виснажена.

Я закрила очі.

— Ти з’явився, бо мені страшно, — сказала я. — Бо я не витягла. Бо мені хотілося, щоб хтось був поруч і сказав, що я не зламалась.

Він нічого не заперечив.

— А ти зламалась? — спитав.

Я подумала.

— Ні.

— Тоді спи, — сказав він. — Решта — потім.

— А ти? — тихо спитала я. — Ти підеш?

— Я нікуди не йшов, — відповів він. — Я там, де ти мене тримаєш.

Я хотіла щось сказати — і не встигла.

Сон накрив мене різко. Без снів. Без образів.

***

Коли я прокинулась, було ранкове світло. Сіре. Справжнє. Марта сиділа на підвіконні й пила чай.

— Ну що, жива? — спитала.

— На жаль для ворогів, — хрипко відповіла я.

Вона усміхнулась.

— Ти вчора говорила уві сні.

Я напружилась.

— Що?

— Ім’я, — сказала вона. — Чоловіче.

Я відвернулась до стіни.

— Значить, мозок шукав опору, — сказала я рівно. — Знайшов.

— Головне, — відповіла Марта, — щоб ти не забула шукати її й у реальності.

Я мовчала. Бо знала: він не ходить Україною без наказу. він не може бути тут фізично. Але є речі, які не питають дозволу в логіки.

І якщо мій розум витяг його з пам’яті, значить, він став частиною мого внутрішнього фронту.

А це — найнебезпечніше місце.