Розділ 33. Чорна тиша.

Перше важке чергування завжди приходить не тоді, коли ти готова.

А тоді, коли думаєш: ну, сьогодні більш-менш спокійно.

Запорізький степ уночі виглядає, як застигле море. Чорне, широке, без берегів. Небо низьке, зорі ніби прибиті цвяхами.

І ця тиша — не мирна. Вона, як хижак: сидить і чекає. Ми були в тій самій школі. Клас біології — іронія долі — став перев’язочною. На стіні ще висів плакат з будовою серця. Я дивилась на нього і думала, скільки з цих сердець сьогодні зупиниться.

— Яро, — гукнула Марта, волонтерка з Рівного, — якщо що, носилки тут.

Марта була з тих жінок, які не кричать. У неї тремтіли руки, але рухи були точні. Очі — червоні, не від сліз, а від недосипу.

— Прийняла, — відповіла я.

Перший «приліт» був далеко. Глухий. Ніби хтось вдарив по землі кулаком. Другий — ближче. Стіни ледь дрижали, пил посипався зі стелі.

— Пішло, — сказав хтось із бійців. — Зараз буде серія.

І серія була. Привезли трьох майже одночасно. Двоє — з осколками. Один — без видимих ран, але з порожнім поглядом. Я відразу знала, до кого йти першою. Нитки. Вони з’явились різко, аж різонуло в очах. У двох — тремтіли, але тримались. У третього — тонка, сіра, як павутинка на вітрі.

— До мене його, — сказала я. — Швидко.

— Але ж у нього немає крові! — крикнула Марта.

— Є, — відповіла я. — Просто не назовні.

Хлопця звали Артем. Двадцять два. Обличчя — ще дитяче, з тими ямочками, які мали б бачити дівчата, а не смерть. Його посадили, а він ніби не чув.

— Артеме, — я взяла його за руку. — Подивись на мене.

Він кліпнув. І раптом видихнув так, ніби з нього випустили все повітря.

— Я… — прошепотів. — Я не встиг.

Оце «не встиг» було страшніше за будь-яку рану.

— Ти тут, — сказала я твердо. — Дихай. Раз. Ще раз.

Я поклала руку йому на грудну клітку. Під пальцями — серце билося, як скажене пташеня.

— Тримайся за мій голос, — сказала. — Я нікуди не дінусь.

За вікном знову бахнуло. Ближче. Десь поруч закричали.

— Яро! — хтось гукнув. — Двох важких!

— Несіть! — відповіла я, не відводячи руки від Артема.

І тут щось пішло не так. Нитка сіпнулась. Різко. Ніби хтось її потягнув.

— Ні, — прошепотіла я. — Чекай. Не зараз.

Я не знаю, кому я це сказала — йому чи землі. Я витягла з кишені маленький згорток. Корінь, висушений, темний. Баба вчила: якщо душа тікає — гірке тримає.

— Не за правилами! — хтось крикнув.

— За моїми — так, — відрізала я.

Я дала Артемові понюхати. Не пити — просто дихати. Він здригнувся. Очі наповнились сльозами.

— Пахне домом, — прошепотів.

— Ото й добре, — сказала я. — Значить, ще вернешся.

Поруч стогнали, кричали, хтось молився вголос. Медики працювали, як механізми — чітко, без емоцій. Один боєць, старший, з сивиною на скронях, сидів біля стіни і тримав у руках чужий шолом.

— То мій побратим, — сказав він тихо. — Його більше нема, але шолом лишився.

Я нічого не відповіла. Тут слова — зайві.І тоді прилетіло зовсім близько. Світло мигнуло. Школа здригнулась. Скло посипалось. Хтось закричав:

— Укриття!

Але ми не могли.

— Не рухаємо! — крикнула я. — Він не стабільний!

Ми залишились. Смерть ходила коридорами. Я її відчувала. Вона була терпляча.

— Не сьогодні, — сказала я подумки. — Сьогодні не забирай.

І земля ніби відповіла. Теплом. Ледь відчутним. Коли все стихло, я зрозуміла, що мої руки тремтять. Не від страху — від напруги. Артем спав. Живий.

— Ти дивна, — сказала Марта, сідаючи поруч. — Але я рада, що ти тут.

Я опустилась на підлогу. Притулилась спиною до холодної стіни.

— Я теж, — відповіла я.

І вперше за цю ніч подумала не про смерть. А про те, що десь є людина, яка сказала: я буду поруч. І ця думка — серед всього цього пекла — була майже нестерпно живою.