Минуло кілька днів.
Я старанно робила вигляд, що нічого не сталося.
Прокидалась, пила каву, бинтувала, колола, мила руки до тріщин — і все це з таким завзяттям, ніби праця могла витерти пам’ять.
Не могла.
Сторонський не писав.
І я була вдячна.
Бо якби написав — я б або відповіла одразу, або видалила чат і пішла в степ босоніж, шукати розум.
Я картала себе за ту зустріч.
За те, що дозволила.
За те, що усміхалась.
За те, що мені було тепло — не від кави.
— Здуріла, — бурмотіла я, зав’язуючи хустку. — Ти ж знаєш, чим це закінчується.
Я знала.
Віталік — перший, столичний, красивий, порожній — навчив мене одному:
люди, які багато обіцяють, рідко лишаються.
Але найгірше було не це.
Найгірше — що я мимоволі порівнювала.
І Сторонський… програвав і вигравав водночас.
Бо не говорив солодко.
Бо мовчав влучніше.
Бо дивився так, ніби не брав — а бачив.
— Ні, — сказала я вголос, затягуючи наплічник. — Нам не по дорозі.
І саме в цей момент дорога почалась.
***
Запорізький напрямок зустрів нас сухим повітрям і дивною тишею.
Такою, що аж дзвенить у вухах.
Степ лежав розкритий, як долоня.
Чорна земля — важка, жирна, жива.
Я відчула її ще до того, як вийшла з машини.
— Тут інше, — сказала я тихо.
— Тут ближче, — відповів водій.
Ми розташувались у напівзруйнованій школі.
Колись тут пахло крейдою й булочками.
Тепер — йодом, пилом і страхом, який не кричить, а сидить у кутку.
Я швидко ввійшла в ритм.
Руки пам’ятали.
Очі бачили наперед.
Я знала, кому можна ще допомогти, а кому — просто бути поруч.
І іноді — я це не всім казала —
я бачила нитки.
Тонкі, теплі, як сонячне марево.
Вони тягнулись від людей до землі.
І коли нитка тремтіла — я знала: ще живий.
Коли рвалась — я мовчки клала руку на груди і шепотіла те, чого навчила баба.
Трави тут були інші.
Гіркіші.
Жорсткі.
Але відгукувались.
— Ти дивна, — сказав якось один боєць. — Але після тебе легше дихати.
Я лише кивнула.
Не поясниш.
Уночі було найважче.
Не через вибухи — до них тіло звикає.
Через тишу між ними.
Я лежала на карематі, дивилась у темряву і думала, якого біса в моїй голові знову з’являється чоловік, якого тут нема.
— Викинь, — сказала я собі. — Не час.
Але серце — дурне.
Воно не питає про час.
Воно питає: а якщо?
І саме тоді, коли я вже майже заснула,
десь далеко глухо бахнуло,
а земля під нами здригнулась —
і я раптом дуже чітко подумала:
Якщо я виживу — я маю право жити.
Не виживати.
Не терпіти.
А жити.
І ця думка налякала мене більше, ніж вибух.