Розділ 32. Думки

Минуло кілька днів.

Я старанно робила вигляд, що нічого не сталося.

Прокидалась, пила каву, бинтувала, колола, мила руки до тріщин — і все це з таким завзяттям, ніби праця могла витерти пам’ять.

Не могла.

Сторонський не писав.

І я була вдячна.

Бо якби написав — я б або відповіла одразу, або видалила чат і пішла в степ босоніж, шукати розум.

Я картала себе за ту зустріч.

За те, що дозволила.

За те, що усміхалась.

За те, що мені було тепло — не від кави.

— Здуріла, — бурмотіла я, зав’язуючи хустку. — Ти ж знаєш, чим це закінчується.

Я знала.

Віталік — перший, столичний, красивий, порожній — навчив мене одному:

люди, які багато обіцяють, рідко лишаються.

Але найгірше було не це.

Найгірше — що я мимоволі порівнювала.

І Сторонський… програвав і вигравав водночас.

Бо не говорив солодко.

Бо мовчав влучніше.

Бо дивився так, ніби не брав — а бачив.

— Ні, — сказала я вголос, затягуючи наплічник. — Нам не по дорозі.

І саме в цей момент дорога почалась.

***

Запорізький напрямок зустрів нас сухим повітрям і дивною тишею.

Такою, що аж дзвенить у вухах.

Степ лежав розкритий, як долоня.

Чорна земля — важка, жирна, жива.

Я відчула її ще до того, як вийшла з машини.

— Тут інше, — сказала я тихо.

— Тут ближче, — відповів водій.

Ми розташувались у напівзруйнованій школі.

Колись тут пахло крейдою й булочками.

Тепер — йодом, пилом і страхом, який не кричить, а сидить у кутку.

Я швидко ввійшла в ритм.

Руки пам’ятали.

Очі бачили наперед.

Я знала, кому можна ще допомогти, а кому — просто бути поруч.

І іноді — я це не всім казала —

я бачила нитки.

Тонкі, теплі, як сонячне марево.

Вони тягнулись від людей до землі.

І коли нитка тремтіла — я знала: ще живий.

Коли рвалась — я мовчки клала руку на груди і шепотіла те, чого навчила баба.

Трави тут були інші.

Гіркіші.

Жорсткі.

Але відгукувались.

— Ти дивна, — сказав якось один боєць. — Але після тебе легше дихати.

Я лише кивнула.

Не поясниш.

Уночі було найважче.

Не через вибухи — до них тіло звикає.

Через тишу між ними.

Я лежала на карематі, дивилась у темряву і думала, якого біса в моїй голові знову з’являється чоловік, якого тут нема.

— Викинь, — сказала я собі. — Не час.

Але серце — дурне.

Воно не питає про час.

Воно питає: а якщо?

І саме тоді, коли я вже майже заснула,

десь далеко глухо бахнуло,

а земля під нами здригнулась —

і я раптом дуже чітко подумала:

Якщо я виживу — я маю право жити.

Не виживати.

Не терпіти.

А жити.

І ця думка налякала мене більше, ніж вибух.