Розділ 31. Два Віталіки і одна відповідальність

Телефон задзвонив тоді, коли я саме складала бинти в аптечну сумку.

Пальці рухались самі — швидко, точно, ніби хтось інший керував ними замість мене. Я ще не встигла відвикнути від цього стану: коли голова мовчить, а тіло знає, що робити.

— Алло, — сказала я, не дивлячись на екран.

— Яро… — Христин голос був тихий, трохи винуватий. — Це я. Христя.

Я сіла на край ліжка.

Інститутська Христя. Та, що колись варила каву в термосі на парах і казала, що я дивна, але надійна, як стара шафа.

— Привіт, — відповіла я. — Як ти?

— Нормально… — пауза. — А ти? Я… я довго не наважувалась дзвонити.

— Бо не знала, що сказати? — припустила я.

— Бо боялась, що скажу не те.

Я ледь усміхнулась.

— Тут важко сказати «те». Але ти вже сказала достатньо.

Вона видихнула.

— Я чула, ти в Дніпрі. Волонтериш. Курси проходиш.

— Проходжу, — підтвердила я. — Вчуся робити те, що раніше здавалося неможливим.

— Ти… тримаєшся?

Я подивилась на свої руки.

Вони більше не тремтіли.

— Я функціоную, — сказала чесно. — А це зараз майже те саме.

— Я дуже шкодую за Звениславу, — тихо сказала Христя. — Вона була… особлива.

— Була, — кивнула я, хоч вона того не бачила. — І є. Просто інакше.

Ми трохи помовчали. Потім Христя, як завжди, обережно зайшла з боку, де болить.

— Слухай… а ти пам’ятаєш Віталіка?

Я ледь не розсміялась.

Світ дивний: коли в тебе забрали сестру, він чомусь вважає за потрібне повернути колишніх.

— Якого саме? — спитала я.

— Того… — вона завагалася. — Ну. Того, що тебе зрадив.

— А, — протягнула я. — Так. Пам’ятаю.

— З ним… дивні речі кояться, — сказала Христя. — Ти чула?

Я повільно провела пальцем по ремінцю сумки.

Згадала той вечір. Його слова. Той жар у грудях. Те, як вирвалось не з голови — з глибини.

— Я чула, — сказала спокійно. — І знаєш що? Я не шкодую.

— Ти… — Христя ковтнула. — Ти його прокляла?

— Я сказала правду вголос, — відповіла я. — А земля почула.

На тому кінці запанувала тиша.

— Яро… — обережно. — Ти ж розумієш…

— Розумію, — перебила я. — Але є речі, за які люди відповідають. Навіть якщо дуже цього не хочуть.

Христя більше не сперечалась.

— Бережи себе, — сказала вона. — Ти зараз… інша.

— Я просто стала собою, — відповіла я і вимкнула дзвінок.

***

— Не надто легка розмова? — пролунав знайомий голос.

Я підвела очі.

Сторонський стояв біля входу в приміщення центру.

У формі. З тією самою поставою людини, яка звикла не розслаблятись навіть у спокої.

— Не з легких, — відповіла я. — Але тепер таких більшість.

Він підійшов ближче.

Ми вже не були чужими — між нами стояла пам’ять. Та, яку не стирають.

— Я бачив тебе сьогодні на заняттях, — сказав він. — Ти швидко вчишся.

— Коли немає часу на страх, вчишся швидше, — знизала плечима я.

Він кивнув.

— Я тоді… — почав і замовк. — Коли сказав тобі про Звениславу… Я не знав, як це правильно зробити.

Я подивилась на нього уважно.

— Ти зробив це чесно, — сказала я. — А це єдине, що тоді мало значення.

Він видихнув. Наче носив це в собі довше, ніж показував.

— Вона була сильною, — додав він. — І дуже впертою.

— Так, — усміхнулась я. — І страшенно незручною для тих, хто звик жити напівправдою.

Ми сіли на лавку. Ту саму, де часто чекали на перерви між заняттями.

— Ти змінилась, — сказав він після паузи.

— Бо інакше не вижити, — відповіла я.

— Ти небезпечна для війни, — несподівано сказав він.

— Це комплімент?

— Для неї — так, — ледь усміхнувся він. — Для тебе — ризик.

Я глянула на нього знизу вгору.

— А ти, Сторонський, небезпечний для спокою.

— Я знаю, — відповів він просто. — Сам через це тут.

Ми замовкли.

І в тій тиші було щось нове.

Не біль. Не страх.

А обережне відчуття, що хтось іде поруч — не попереду і не позаду.

— Два Віталіки, — сказала я раптом. — Один не витримав правди. Другий — тримає її на плечах.

Він глянув на мене.

— А ти, Яро?

Я усміхнулась.

— А я більше нікого не проклинаю випадково.

Тепер — тільки усвідомлено.

І земля під нами мовчки прийняла цю обіцянку.

Ми ще якийсь час сиділи мовчки.

Тиша між нами була не порожня — радше, як ковдра: тепла, але трохи задушлива, якщо не поворухнутись.

— Ти п’єш каву? — спитав він так буденно, ніби питав, котра година.

Я глянула на нього з підозрою.

— П’ю. Але це звучить підозріло, Сторонський.

— Запрошую, — сказав він. — Без підступу. Без обіцянок. Просто кава.

Оце «просто» насторожило найбільше.

Бо нічого простого між нами вже не було.

— А якщо я скажу «ні»? — спитала я.

— Я прийму, — відповів він одразу. — Але все одно спитаю.

Я пирхнула.

— Настирний.

— Війна вчить не втрачати шансів, — знизав плечима. — А ти — шанс.

Я проковтнула повітря.

Отак от. Без пафосу. Без гучних слів. А в груди — мов хтось ліг долонею.

— Гаразд, — сказала я. — Але якщо кава буде гидка, я тебе прокляну.

— Враховуючи твою репутацію, — серйозно мовив він, — я виберу перевірене місце.

Ми пішли поруч.

Не торкаючись. Але я чітко відчувала його плече. Ніби магніт, який ще не з’єднався, але вже тягне.

Кав’ярня була маленька, трохи потерта, з вікнами, які бачили більше історій, ніж люди всередині. Ми сіли біля вікна.

— Ти завжди так дивишся? — спитав він, коли бариста відійшов.

— Як? — не одразу зрозуміла я.

— Наче зважуєш: вартий чи ні.

— Це професійне, — відповіла я. — І життєве.

— І який вердикт?

Я зробила вигляд, що думаю.

— Під слідством.