Розділ 30. Руки, що пам’ятають

Медичні курси закінчувались не урочисто. Без оплесків, без «ви всі молодці». Просто одного дня інструктор сказав:

— Ну що, тепер ви або врятуєте когось, або ні. Поїхали на практику.

І все.

Дніпро за цей час перестав бути для мене містом. Він став маршрутом. Від гуртожитку — до волонтерського центру. Від центру — до навчального корпусу, де пахло антисептиком, кавою з термосів і людським страхом, який не вивітрюється навіть при відкритих вікнах.

Я вчилась швидко. Не тому, що була розумна. А тому, що руки пам’ятали більше, ніж голова.

Турнікети — спершу плутались. Потім слухались. Тиск — рахувався автоматично, ніби я завжди знала, скільки разів серце може вдарити, перш ніж здасться. Кров більше не викликала нудоти. Вона стала задачею. Живою. Теплою. Чужою.

Я навчилась бачити — з першого погляду.

Цей — дотягне до евакуації.

Цей — потребує негайно.

Цьому — вже нічого, і треба вміти відвести очі, не зламавшись. Це не навчали на курсах. Це приходило само.

І з кожним днем у мені з’являлось щось дивне. Не страх. Не азарт. Ніби тиха манія — ясна, холодна. Я заходила в зал і вже знала, до кого підійду.

Ніби між мною і людьми тягнулись тонкі нитки — не видимі, але відчутні. Вони тремтіли. Десь світліше. Десь глухо. Десь різали пальці.

— Яро, ти знову не туди, — казали інші. — Он той кричить голосніше.

А я йшла до того, хто мовчав. Бо тиша іноді кричить гучніше. Я не відмовлялась від науки. Я поважала її. Але коли бачила, що тіло не слухається протоколів — я згадувала Полісся. Згадувала, як бабця казала:

«Трава не дурна. Вона сама знає, кому себе віддати».

Я не порушувала правил. Я вплітала між ними інше. Настій деревію — для тих, у кого руки тремтіли після перев’язок. М’ята — не для запаху, а щоб дихання не рвалося. Звіробій — не замість таблеток, а поруч. Як слово підтримки, яке не питає дозволу. І трави… вони відгукувались. Не сяяли, не світлились, як у казках.

Вони теплішали. Наче дихали разом зі мною. Я ловила себе на думці, що відчуваю людей до дотику. Ніби знала, де в них болить — ще до того, як вони скажуть.

Ніби земля під Дніпром — не чужа, а просто інша. Глибша. Важча.

Одного разу інструктор подивився на мене довго і сказав:

— У тебе дивна інтуїція. Але результат є.

Я нічого не відповіла. Бо як пояснити, що це не інтуїція. Це пам’ять.

Коли курси закінчились, я не відчула радості. Я відчула… задоволення. Не гордість. Не ейфорію. А тихе, глибоке: я на своєму місці.

Я знала, що можу допомогти. І знала — кому саме. І як. І вперше з того дня, як загинула Звенислава, я не почувалась порожньою. Я була наповнена. Роботою. Болем. Світлом.

Землею, що вела мене дорогою — без карт, але з точністю. І я ще не знала, що дуже скоро ця дорога зведе мене з тим, хто побачить у мені не тільки волонтерку.

Але це — вже інша історія.