Розділ 27. Центр спадщини

Якщо чесно, я думала, що після вчорашнього розбурхування минулого мене вистачить хіба на те, щоб спуститися в кухню, зварити собі міцнючу каву й сказати Орисі: «Сьогодні я — соціальний тюлень, нікуди не йду». Але мене навіть такої розкоші життя позбавило.

Бо Орися сиділа на стільці коло вікна волонтерського центру — з термокружкою, з якоюсь недоїденою булкою і тим поглядом, яким дивляться люди, що спали три години і з тих трьох годин сорок хвилин сварилися зі світом.

— Ти жива? — спитала вона, ковтаючи каву, яка, здається, могла б розбудити навіть Лісовиків.

— Ну, формально, — відповіла я. — А що, виглядаю так, ніби треба негайно святити мене свяченою водою?

— Ні. Так, ніби тобі треба свіже повітря, — сказала вона і махнула рукою. — Я вчора багато говорила. Буває. То не в моєму стилі.

Справді, не дуже було схоже на неї. Бо вона зазвичай трималася рівно, по-людськи земно, без тих mystical talks, як Дзвеня. А тут — наче їй теж боліло. Може й справді боліло… просто по-іншому.

Я кивнула.

— То що? Куди?

— На набережну. Потім — побачимо.

***

Дніпро зустрів нас так, як це вміє робити тільки Дніпро: вітром, що одночасно і кусав щоки, і приносив дивне відчуття відлиги; запахом річки, металевим, трохи вогким; і тим міським шумом, у якому змішано все — маршрутки, ремонт дороги, чайки, які кричать так, ніби їм недоплатили.

Ми вийшли до Набережної Перемоги — там, де вода широка, як вареник, розтягнутий бабцею перед Різдвом.

— Дніпро — не Полісся, — сказала Орися. Без пафосу. Просто констатація факту. — Але теж має характер.

— Та я бачу, — відповіла я, тримаючи хустку, щоб не злетіла. — Вітер такий, що може винести навіть ті думки, які вчора думала.

Орися усміхнулась легенько.

— То добре. Хай виносить.

Йти набережною в Дніпрі — то як читати довгу книгу з багатьма непростими главами. Десь люди витягують собак, десь діти женуть голубів, десь хтось грає на гітарі патріотичну, трохи фальшиво, але від душі. Проміж будинками проглядають графіті, деякі кращі, деякі — такі, що хочеться автору видати пензлика й навчити, що таке композиція.

Ми йшли, і Орися мовчала. А я — слухала місто.

***

— А ось тут, — сказала вона раптом і зупинилася біля старої вишні, що росла просто між велодоріжкою і парканом, — ми сиділи з твоєю сестрою.

Мене ніби щось кольнуло.

— Тут? На набережній?

— Тут. Ми тоді годували кота, який виявився… — вона замислилась, — ну, котом, звісно, але дуже нахабним.

— Я думала, скажеш: «виявився перевертнем», — пирхнула я.

— Господи, Яро, я ж не з ваших легенд. Це був просто кіт.

І тут я зрозуміла — вона справді нормальна, не магічна. Втомлена, земна, розумна. Така, що говорить рівно те, що бачить, нічого не домальовуючи. Не як Дзвеня.

Але саме тому, мабуть, моя сестра її й впустила в свій світ.

— Вона тебе любила, знаєш? — сказала Орися неочікувано.

— Мене? Чи тебе? — вилетіло в мене.

— Тебе. Але мені теж довіряла. Інколи. Не так, як тобі… але по-своєму.

Я замовкла, розглядаючи воду.

Ревнощі у мені ще жевріли, але вже не палили. Просто тихо шкреблись.

***

Потім ми пішли далі — аж до Монастирського острова. Там вітер менший, вода ближче, а місток легенько бринить, коли по ньому хтось іде.

— Дзвеня любила тут збирати листя, — сказала Орися. — Каже: тут земля пам’ятає щось давнє.

Я зітхнула.

— Вона всюди щось відчувала. Навіть там, де треба було просто жити.

— Ну… так, — погодилася Орися. — І, якщо чесно, це інколи було важко.

Я вражено глянула на неї.

Це перша людина, яка чесно сказала це, не боячись зіпсувати образ «магічної Дзвені».

І мені від того стало легше.

***

— Я хочу показати тобі ще одне місце, — сказала вона через хвилин десять. — Але попереджаю, ти будеш багато критикувати.

— Критика — моя стихія. Показуй.

Ми піднялися в центр. Пройшли повз старі будівлі на Воскресенській, де балкони тримаються на чесному слові і ржавому гвіздку. Дорогою я тричі зачепилася за плитку, бо дивилась на ліхтарі, що скрипіли, як старі дяді на селі, коли говорять «при Совєтах було краще».

— Обережно, — бурмотіла Орися. — Ти ж біолог, а не археолог, не треба падати і відкривати новий шар історії.

— Та я, може, так і прославлюсь.

— Не треба. У нас і так багато роботи з травмами.

Я пирхнула.

***

— Ось, — сказала вона, коли ми підійшли до Центру української спадщини, — тут ми колись готували виставку. Дзвеня допомагала сортувати трави й писати пояснення.

Я ковтнула. Десь глибоко всередині щось посунулося.

Ми зайшли всередину.

Тут пахло льоном, старою деревиною, сушеними травами й книжками, які прочитало десять поколінь.

І тут — я почала критикувати.

— Та ви що, це вишиванка чи інструкція з виживання в лісі? Такий візерунок, що очі косяться.

— Яра… — Орися прикрила обличчя рукою.

— А цей рушник що? Це що за кольори? Хто таке в Поліссі носив? У мене бабця б сказала: «Це не рушник, це емоційний зрив».

Орися сміялася тихо, але щиро.

Мені стало спокійно. І трохи боляче — бо я відчувала, як повільно відкривається ще один клаптик сестриного життя.

І водночас — ніби щось готується.

Не магія.

А правда.

Центр української спадщини був тихий, як церковний двір у будень: тепло, пилюка в повітрі, пахне деревом і тим специфічним відтінком історії, який ні з чим не сплутаєш — суміш воску, старих шаф і чогось такого… недомовленого.

— Ходімо сюди, — сказала Орися, показуючи на невеликий виставковий закуток. — Тут окрема полиця з проєктами волонтерів. Дзвеня теж робила кілька.

Я аж спіткнулась, як почула.

Бо я чомусь ніколи не думала, що моя сестра — от прямо тут, у цьому центрі, серед рушників, трав, глиняних макітр і старих фото. Що вона щось залишила не тільки в нашому домі, а й у світі.