Розділ 26. Надто рідне.

Я завжди думала, що чужі люди пахнуть по-чужому.

Аж поки не зустріла ту волонтерку.

Стою я біля столу, сортуємо гуманітарку: хто ліки розкладає, хто теплий одяг, хто — печиво, яке пахне дитинством і трохи війною, бо все зараз так пахне. І тут моє око, як у хижого кота, зачепилось за… хустку.

Не просто хустку.

Нашу.

Поліську.

Рідну, як мамин голос уранці.

Світла лляна тканина, по краю — вишитий старовинний оберіг-«ключик» і маленькі соняшники, такі ніжні, що ніби їх хтось голкою гладив, а не вишивав.

Хустка, яку баба Гатуня колись зав’язувала Дзвені, щоб «ніщо темне до неї не причепилось».

Хустка, яку я думала давно загубленою.

А зараз вона — на шиї чорнявої волонтерки, яка хвацько складає коробки й навіть не здогадується, що я дивлюся на неї так, ніби побачила привида у вишиванці.

Я підходжу, тихенько, аби не виглядати так, ніби от-от стрибну й заберу хустку назад, як голодний пес ковбасу.

— Гарна, правда? — обертається вона, помічаючи мій погляд.

Голос м’який, але очі гострі — жінка, яка все бачить.

— Мені подруга подарувала… багато років тому. Дзвенислава.

Мене ніби морозом пробрало.

І теплом водночас.

Наче мене хтось узяв і ляснув по душі мокрою кропивою.

— Ви… знали мою сестру? — питаю, облизуючи сухі губи.

Вона кивнула.

— Знала. Я етноботанік. Дослідниця. І ваша сестра… була моїм провідником до старовинного.

Отакої.

Дзвеня завжди казала, що «трава сама дорогу покаже», а тут виходить — показувала не лише мені.

— Вона… багато вам розказувала? — питаю, ніби крадусь босими ногами по льоду.

— Достатньо, щоб берегти її речі, — відповідає волонтерка. — Але… — вона замовкає, напружує слух, ніби ловить щось між шумом генератора й дитячим плачем у сусідньому модулі.

І тут стається те саме «щось».

За столом, де складали коробки, одна впала. Глухо. Але впала на дитину — хлопчик років восьми опинився під кількома пачками крупи. Нічого смертельного, але дитина злякалась, заголосила.

Всі заметушились.

А волонтерка — перша кинулась.

Різко, впевнено, так, як Дзвеня кидалась до мене, коли я в дитинстві впала в кропиву.

За хвилину вона вже сиділа на колінах поруч хлопчика й притискала до його грудей руку, нашіптуючи:

— Ляку-страху, геть із духу. Рано в серце не впусти…

Слова старі, поліські. Я ті наговір-заспокоїння впізнала б будь-де.

Дзвенині слова.

Я завмерла.

Реальність зависла.

Хлопчик заспокоївся за хвилину. Немов рукою зняло.

А волонтерка підвелася й зиркнула на мене так, ніби бачить більше, ніж я хочу показати.

— Мене Орися звати, — сказала вона просто.

— Яра, — відповіла я, хоча вона, мабуть, уже давно здогадалась.

І в ту мить щось ніби клацнуло між нами, як старовинний замок, що нарешті піддався.

Не те щоб ми стали подругами — куди там.

Але ми обидві знали одну людину, яка тепер лежала між нами мов промінь — теплий і болючий.

— Я не можу просто так усе віддати, — тихо сказала Орися, поправляючи хустку. — Є речі… які треба давати лише тоді, коли час дозрів.

— Я знаю, — видихнула я. — У мене її блокнот. Але я ще… не готова.

Орися всміхнулась і кивнула.

— Значить, ми на одній хвилі.

І вперше за довгий час мені не захотілось тікати назад у туман своїх страхів.

Бо хтось поруч тримав шматочок світла.

Маленький, як той соняшник на хустці.

Але світло ж росте.

Якщо не боятися дивитись йому у вічі.

***

Сирена завила просто над дахом — отак, наче хтось узяв величезного кота й потягнув йому хвоста.

І всі ми, як по команді, рвонули вниз, у підвал.

Хтось крикнув «швидше!», хтось побіг, хтось загубив телефон, хтось підхопив чужу дитину.

Я теж бігла. На ходу мало не впустила хустку Дзвенислави — притисла до шиї, ніби вона мені могла стати бронежилетом.

Ну, може, для серця й могла.

Укриття було вузьке, пахло старим бетоном, пилом і людським страхом, таким знайомим, що вже став буденним, як запах цибулі на кухні.

Ми сіли на ящики з гуманітаркою. Я поруч з Орисею, хлопчик — у неї на колінах.

Перший вибух прогримів так, що вуха залоскотало.

Другий — ближче.

Стіни здригнулись, посипався пил.

Я притислась до стіни, стараючись не показати, як мені хочеться просто розчинитися у бетон.

Орися сиділа рівно, як лялька з дерева — тільки пальці на плечику дитини побіліли.

— Воно не сюди, — сказала вона рівним голосом.

І дивно — мені наче полегшало на міліметр.

Я мовчала, бо коли вибухи — то язик у мене перетворюється на дерев’яну ложку.

Аж поки Орися, тихо, точно філіжанкою об підвіконня цокнула:

— Я знала вашу сестру. Добре знала.

Мене немов потягнуло вбік, як від раптового повороту автобуса.

— Та я вже зрозуміла, — буркнула. — По хустці.

Орися усміхнулась кутиком рота — то була така дрібна усмішка, як росинка на листку.

— Хустка — то таке. Дзвеня сама мені її дала. Казала: «Тобі пасує, бо ти сама з вітром говориш».

Ну отут мене вже перекосило.

З яким це вона з вітром говорить?

Це ж була наша фраза, моя й Дзвени — про те, як ми бігали босими по торфовищу, коли вітер нас підштовхував у спину, а баба кричала, що підхопимо лихоманку.

— То звідки ви її знаєте? Де познайомилися? — питаю, стараючись тримати голос рівним.

Та вийшло, здається, як у кота, який шипить, роблячи вигляд, що це «форкання».

Орися вдихнула глибоко, ніби готується зануритись під воду.

— Тут познайомились. У цьому самому центрі.

Вона прийшла допомагати пораненим, а я тоді писала роботу про традиційні методи лікування болю та відновлення.

У нас так і вийшло: я лікувала документами, а вона — людьми.

Звела нас медсестра — сказала, що ми дві однакові дивакуваті.