Розділ 25. Кров землі

Вечір у Дніпрі протягується довгими тінями, як старенька бабця, що ніяк не вгомониться й ходить кімнатами, поправляючи все підряд. Дніпро шумить — глухо, глибоко, наче думає щось про своє. А ми тут — дріботимо, вчимося, бігаємо з турнікетами, як полуденкові курчата.

Після історії з тим пораненим хлопцем ніхто нас не розпустив. Інструктор сказав:

— Сьогодні залишитеся до двадцять третьої. Життя не за розкладом.

І як тут заперечиш?

Я тільки підтягнула на шиї темно-зелену хустку — відчуваю, як вона на мене дивиться: мовляв, давай, мала, зроби щось корисне.

Нічне чергування

Розподілили по трійках. Мені випало з Платоном і Марічкою — дівчиною, яка виглядала так, ніби має два стани: «усміхаюсь» і «втомилась усміхатись».

— Яра, ти сьогодні була як та відьмачка, — сказала Марічка, наливаючи собі чай.

— Яка саме? — питаю. — Бо відьом різних видів вистачає.

— Та яка з турнікетом і магнітним полем у голосі. Хлопець мало не посміхнувся, хоч йому, може, легеня падала.

Платон гигикнув:

— То вона з Полісся. Там усі такі. Їх там у моху маринують, то вони потім надприродні.

Я закотила очі.

— Мене не маринували. То я така від природи.

— Ага, а природа де тебе брала? — Марічка прищурилась.

— У болоті знайшла, — кажу. — У торф’яному. Як бурштин, тільки живий.

Марічка пирснула. Платон захлинувся чаєм.

А мені стало легше. Напевно, тому, що сміх у цьому місці звучить як справжнє диво.

Перший важкий дзвінок

Близько одинадцятої задзвонив телефон чергової:

— Є звернення. Під обстрілом був район на Лівому березі, кількох людей привезли в амбулаторію, але там переповнено. Наші медикам потрібні руки.

Інструктор глянув на нас і сказав:

— Не панікуємо. Це не бойовий виїзд. Ви тільки допомагаєте з логістикою й базовими речами. Але їдемо зараз.

Всередині мене щось похололо.

Не страх.

Щось інше — гостре, ясне, як вода на морозі.

Ми вийшли надвір. Повітря — прохолодне, пахне мокрим асфальтом. Дніпро в темряві — як чорний шлях. Я подумала: ніколи не думала, що стоятиму тут, уночі, з рюкзаком медика й хусткою на шиї, готова на все.

Хто б міг подумати, що доля так крутить людьми?

Наче не доля, а якась бабця в ПМС.

Амбулаторія

Там — шум. Запах хлорки. Нерви, що ходять по стінах.

Ми працювали швидко: носили воду, шукали потрібні бинти, допомагали міняти простирадла, тримали поранених, коли лікарі робили болючі процедури.

Платон стійко переносив кров. Я — теж. А от Марічка раз провела рукою по чолу й прошепотіла:

— Господи, коли це все закінчиться?

Я притулилась плечем.

— Коли ми зробимо свою частку. Хоч маленьку. А там… як небо вирішить.

— Небо вже стомилось, — сказала Марічка.

— Нічого. Ми ж із землею. Земля довше тримає.

І в ту мить я це справді відчула.

Що я — частина землі. Нашої. Великої, темної, живої.

Тієї, що вбирає кров, щоб дати силу іншим.

Тієї, що пам’ятає всіх.

І тримає нас, коли вже здається, що впадемо.

Мене наче струмом пройняло. Я відчула: ми не просто так тут народжуємось.

Наш народ ходить по лінії вогню століттями не тому, що не пощастило.

А тому, що ми — ті, хто вміє тримати світ, коли йому тісно від темряви.

Особливий пацієнт

Ближче до півночі завезли чоловіка років під сорок. Без свідомості. Нога — перебинтована, але кровила. Лікар крякнув:

— Потрібна допомога тримати.

Я підбігла першою.

Нога важка. Чоловік — дужий, видно, спортсмен. А я — як не є, а не кремезна. Але тримала. Так, що руки затерпли.

Коли лікар обробляв рану, той чоловік раптом схопив мене за лікоть. Сильно.

— Тримайся, — прошепотіла я. — Чуєш? Тут свої.

Він не відкрив очей, але пальці послабили хватку.

І в той момент я чомусь подумала:

«А якби Звеня була тут зараз — вона б робила те саме. Вона і робила. І я тепер теж.»

І мені стало так тепло під тією зеленою хусткою, що я ледве не розплакалась.

Повернення

У центр ми прийшли глибоко за північ. Втома скручувала плечі, але всередині мене — світилось.

Я вмилася холодною водою, подивилась у дзеркало.

Очі — темні, широкі. Наче в тих, хто давно знає більше, ніж каже.

Платон підійшов, притулившись до дверей.

— Яро…

— М?

— Ти сьогодні була… ну… як та… — він глянув на мою хустку, — як оберіг.

— Та це хустка працює, — кажу. — А я просто підробляю.

Платон засміявся тихо.

— Добре, що ти тут.

— Я теж так думаю, — відповіла я. І сама здивувалась, бо вперше сказала це щиро.

***

Пішла спати.

Але перед тим ще раз глянула у вікно. На нічний Дніпро. На темне місто. На вогники машин, що їдуть кудись у своїх невідомих історіях.

І сказала вголос, ніби Звенислава чує:

— Я тут, сестро. Я відчуваю нашу землю під собою. І знаю — ми несемо її далі. Навіть коли падаємо. Навіть коли болить. Тому що ми — її кров. Її сила. Її продовження.

І хустка на шиї ніби трохи потягнулась уперед.

Наче погодилась.