Розділ 24. Степ, що пам’ятає кров.

Дорога на Дніпро починалася з запаху хвої та м’яти — Полісся проводжало мене, як мати проводжає дитину: і благословляє, і проклинає одночасно, бо болить. Автобус виповзав із села так повільно, ніби йому самому не хотілося відриватися від землі, де ще тиждень тому ми проводжали весну співами, а нині проводжають людей на війну.

Мати стояла на узбіччі, обгорнувшись моєю курткою, бо свою забула вдома. Я знала — куртку потім поверне, але вже не мені. В очах у неї не було сліз. А от у серці — було море, цілий Дніпро, і я рушила якраз до його витоку.

— Не забудь їсти, — сказала вона наостанок. — Бо як помреш із голоду, я тебе з того світу витягну й сама доб’ю.

Я кивнула. Бо що ще могла сказати? Коли твоя мама на півчаклунка, на піввоїн, і коли вона благословляє — то й сам Господь слухає.

***

Спершу ліс. Потім поля. А потім — степи.

Я дивилася у вікно й відчувала, як щось у мені розтягується, витягується, розширюється, мов крила. На Поліссі земля щільна, тримає, не відпускає. Тут — степ дихає широко, дико, як кінь, якого ще ніхто не приборкав. Повітря змінюється — з вологого стає сухим, гарячим, повним пилу й дороги.

— От бачиш, — сказала я сама до себе, — твоя сестра була покликана сюди не випадково. Степ її кликав. А тепер — кличе мене.

Проте степ не співучий і не добрий. Він мовчазний. І тиша ця така, що аж вухо закладає. Як перед бурею. Як тоді, коли чекаєш, що небо розірветься і впаде на голову.

***

У Дніпро ми заїхали під вечір. Сонце висіло прямо над мостом і здавалось, що воно не заходить — а горить. Місто зустріло мене не як туриста, а як новобранця. Біля вокзалу — пункт добровольчої допомоги, біля кав’ярні — пункт збору крові, біля парковки — черга швидких.

Мені стало страшно. Чесно. Я — дитя лісу. З мого села якщо корова зникла — всі знають, куди вона пішла. А тут зникли будинки, вулиці, цілі життя — і ніхто не знає, чи повернуться.

Я пригладила хустку на голові. Її хустку. І промовила подумки: веди.

***

Волонтерський центр «Світанковий Щит» знаходився не в центрі міста, як я собі уявляла, а на околиці, в індустріальній зоні, де колись був завод металоконструкцій. І досі по стінах валялися залишки червоної фарби з радянськими написами, які тепер затерли новими: «ТУТ НЕ ЗДАЮТЬСЯ». Ворота відкриті. Усюди люди. Пахне дизелем, димом, кип’яченим чаєм, людським потом і ще — кров’ю. Не свіжою, а тою, що вже впиталася в одяг, в землю, у пам’ять.

Біля входу стояла невисока жінка з гучним голосом, короткою стрижкою й жилою на шиї, що натякала: краще її не злити. На бейджі писало: «Координатор — Дем’яниха Галина».

— Хто така? — кинула вона на мене швидкий погляд.

— Доброволець, — відповіла я. — Прибула на навчання до медичного підрозділу.

— Прізвище?

— Вежищук Ярослава.

Її очі завмерли на секунду. Я знала, чому: прізвище моєї сестри було записане тут. Не як живої. Як тієї, кого втратили.

— Родичка тієї самої?

— Сестра.

— Жива вернулася? — спитала вона.

— Я — жива. Вона… ще в дорозі.

Жінка кивнула коротко, так, ніби це єдина відповідь, яку вона могла прийняти.

— У нас просто. Плачу тут ніхто не визнає. Але пам’ятають усіх. Проходь.

***

Всередині було як у мурашнику, тільки мурашки з турнікетами та бинтами.

Праворуч — склад: ящики з ліками, турнікети, кровоспинні, ноші, стерильні пакети. Ліворуч — госпітальний модуль: металеві ліжка, люди в білих халатах, ще один у пікселі вчить інших перев’язувати. Посередині — польова кухня. Я невідомо як опинилась біля казанка, де двоє чоловіків перемішували щось сіре, схоже на кашу і сумнів.

— Це їсти можна? — спитала я.

— Якщо голодна — можна, — відповів один із них. — А як не голодна — нічого, станеш.

Я усміхнулась. Бо ж правда.

***

Мене відвели до кабінету, де мала зареєструватися.

Там сидів чоловік у формі, із сивиною та виразом обличчя «я бачив достатньо, аби лякати когось поглядом». Він не представився, але на грудях був знак медичної служби.

— Мета прибуття? — коротко.

— Проходження курсу тактичної медицини та вступ до волонтерського корпусу.

— Досвід?

— Біолог. 2 курс. Перша медична допомога — базовий рівень. Пульс визначати вмію, температуру знижувати теж, навіть жабі серце пересадити можу, теоретично.

Він трохи підняв брову. То була справжня реакція. Запишу в успіх дня.

— Розумієте, куди прибули? — спитав він.

— Так. Це місце, де люди роблять те, на що інші не наважуються. І я прийшла стати однією з них.

Він кивнув.

— Ваш графік. — подав аркуш.

Я взяла. Чітко все написано:

3 дні — домедична допомога (цивільний модуль).

4-5 день — тактична медицина (симуляція бойових умов).

6 день — стабілізаційний пункт (практика на поранених).

Після цього — співбесіда. Далі — або розподіл у тилові місії, або до евакуаційних груп.

— А якщо я хочу потрапити саме в евакуаційні? — спитала я.

— Тоді повинні пройти відбір. Бойовий стрес, фізична витривалість, психологічний тест.

— Фізичну я витримаю. Психологічну… якби витримала смерть сестри — то все інше дрібниці.

— Ви помиляєтесь, — сказав він повільно. — Найгірше починається не тоді, коли гине сестра. А коли ви вже врятували когось — і все одно не вистачило.

Я замовкла. Бо зрозуміла — тут не місце словам.

***

Мене провели до блоку, де мали жити волонтери. Приміщення колишнього радянського гуртожитку: довгий коридор, двері обшарпані, але чисто. Біля однієї кімнати хтось намалював крейдою: “Тримай стрій, тримай гумор, тримай турнікет.”

Моє ліжко було біля вікна. Я поклала торбу, розв’язала вузлик від мами — запах сушених яблук розійшовся кімнатою, ніби я принесла сюди шмат Полісся.

І раптом у двері хтось постукав.

— Заселилась? — спитала жіноча голова в зеленому береті.