Розділ 23 дорога

Тієї ночі я не спала.

Гроза била просто над хатою — небо ревло, наче звір, що випускає біль. А я лежала, слухала, як стукає дощ по шибках, і відчувала, що щось у мені вирішується. Не розумом, ні. Десь глибше. Десь у тому місці, де живе родова пам’ять.

Мама спала знесилено, Соломія дрімала в кріслі, схилившись, як котик на припічку, а я встала. Тихо, щоб не збудити. Відчинила вікно — і в лице мені хлюпнуло дощем.

— Звеню, — прошепотіла я, — якщо чуєш мене, то дай знак.

І в ту ж мить блискавка розірвала небо навпіл.

Може, хтось і сказав би, що то просто випадковість, але я знала — то відповідь.

***

На ранок я вже знала, що робитиму.

Я поїду. Не на фронт — на схід. У волонтерський центр, де працювала Звенислава. Стану на її місце, допомагатиму людям. Бо якщо не можу повернути її тіло — то, може, зможу не дати загинути комусь іншому.

Коли сказала про це мамі, вона сіла, мов її вдарило.

— Не смій. — Голос у неї був тихий, але такий, що аж морозом пробрало. — Ти ж бачиш, що війна робить із людьми. Я вже одну дитину туди відпустила — і що?

Я опустила очі.

— Мамо, я не йду в бій. Я їду рятувати. Як Звеня.

— Звеня мала освіту, мала досвід, мала поклик, — мама говорила крізь сльози. — А ти… ти моя мала дитина.

— А може, в тому й річ, — прошепотіла я. — Що мала, але мушу вирости.

***

Соломія стояла поруч, згорнувши руки, як на похороні.

— І ти справді це задумала? — спитала тихо.

— Так.

— То я поїду з тобою.

Я глянула на неї — очі блищать, але не від страху, а від рішучості.

— Не поїдеш. У тебе вдома мама хвора, ти потрібна їй.

— А тобі хто потрібен, га? — в голосі її дзенькнула сльоза. — Та я тебе знаю! Ти ж без мене знову десь у халепу вскочиш!

Я всміхнулася.

— Та й добре, може, хоч там розберуся, яка халепа моя, а яка — долі.

***

Збори були короткі, але в кожному русі — прощання.

Я склала в торбу теплий светр, записник, аптечку, кілька книжок. Мама, тремтячими руками, загорнула мені вузлик з сушеними яблуками, м’ятою і хусткою.

— Це була її, — сказала тихо. — Звениславина. Носи.

Я взяла ту хустку, приклала до лиця — і ніби запахло лісом після дощу, трохи медом і чебрецем. Сльози самі покотилися.

— Дякую, мамо.

Мати довго мене обіймала.

— Повертайся, чуєш? Повертайся, хоч би й без нічого — аби жива.

Я кивнула. Бо інакше не змогла б говорити — горло перехопило.

Соломія обнімала так, що аж ребра затріщали.

— Напишеш, як приїдеш. І не геройствуй там, бо я знаю тебе!

— Обіцяю, — збрехала я.

***

Дорога з Вежища була тиха, як прощання з дитинством.

Автобус підстрибував на вибоїнах, люди мовчали, кожен думав про своє. Я дивилася у вікно: поля вже зеленіють, вишні в цвіту, хмари пливуть — і все живе, незважаючи ні на що.

І раптом я зрозуміла — небо над Поліссям пахне Звенею. Пахне тим, що не вмирає.

Я притулила до грудей її хустку і прошепотіла:

— Я знайду те, що ти шукала, сестро. І доб’юся правди. Хоч би весь світ став проти.