Розділ 22. Новини

Я прокидалася вже кілька днів із тим самим важким каменем на грудях: сестри нема, а тіла її все ще не привезли. Сонце сходить і заходить, люди пораються на городах, у крамниці сперечаються за ціну олії, а для мене світ застиг, ніби застряг у болоті. Я дивилася на матір — як вона змарніла, як руки її тремтять, коли молиться біля ікони, — й мені хотілося кричати. Бо ж хіба це справедливо?

Соломія тим часом не відходила від мене. То пирога спече, то жарти якісь сипне, то ляпне дурничку — й сама ж регоче, аж поки й мене не розсмішить. Вона наче берегла мене від самого себе. І хоч я злилася часом на її настирність, та без неї мені було б сутужно.

Аж от одного пообіддя загуркотів двигун. На наше подвір’я поволі звернув темно-зелений «уазик». Ми з Соломією якраз із криниці верталися, обидві з відрами в руках. У мене серце гепнуло — бо вже відчувала, що новини будуть недобрі.

Ворота відчинилися, й зайшов він — Віталій Стронський. Суворий, рівний, мов струна, з тим поглядом, що ніби ріже навпіл: коротко й по суті. Він кивнув нам обом і привітався:

— Добрий день.

— День, — буркнула я, стараючись приховати, як у мене руки затремтіли.

Він ступив крок ближче, і голос його був глухий, стриманий, майже офіційний:

— Ярославо. Прийшов повідомити. Ситуація на фронті ускладнилася. Район, де загинула ваша сестра, закрили. Вивезти тіло наразі неможливо. Ми докладаємо зусиль, але часу це потребуватиме.

Мене немов обухом по голові. Я й чекала цього, але серце все одно розкололося навпіл.

— То що, — слова вирвалися самі, — вона так і лежатиме там, під обстрілами? Як сирота серед степу?

Він витримав мої очі.

— Ми зробимо все, щоб повернути її додому. Я виїжджаю найближчими днями. Як тільки матиму новини — повідомлю вам.

— А якщо я поїду теж? — вирвалося в мене. — Я не можу тут сидіти, нічого не робити! Я поїду волонтеркою, медсестрою, ким завгодно. Хай хоч бинти подаю — але буду там.

Тиша впала така, що чути було, як десь за хатою курка кудкудає. Стронський випрямився ще більше, й голос його став крижаний:

— Це неможливо. Ви не маєте ані медичної, ані військової підготовки. Це не про героїзм, а про відповідальність. Ваше перебування там створить загрозу не лише вам, а й іншим.

Я зціпила зуби.

— То ви хочете, щоб я тут марніла, поки інші гинуть?

— Я хочу, щоб ви були живі, — відповів він коротко. — І щоб ваша мати не втратила обох доньок.

У мене запекло в горлі. Бо він, хоч як холодно казав, ударив у саме серце.

— Я зроблю все, аби тіло Звенислави повернулося, — додав він. — Це моє слово.

Він скинув кашкета, наче в шані перед моїм болем, і вже без слів рушив назад до машини. Лише кинув наприкінці:

— Бережіть себе.

***

Я стояла, мов остовпіла. Соломія потягнула мене за руку на ґанок.

— Ярко, — прошепотіла вона, — не смій навіть думати про те, щоб туди рипатися. Ти чула, що він сказав? Це не жарти. Там кулі, там смерть.

— Та я знаю, — вичавила я, — але й тут смерть. Бо я відчуваю, що душа в мені тріснула. Я не можу сидіти склавши руки. Я мус…

— Мус?! — Соломія вибухнула. — А твоя мама що мусить? Другу дитину ховати? Чи третю?

У сінях саме з’явилася мама. Вона була бліда, очі червоні від недоспаних ночей. І наче вгадала нашу розмову.

— Дитино, — мовила, — не кажи так. Я ж бачила сон: ти йдеш дорогою, а довкола туман і вогонь. Я прокинулась у крику. Не залишай мене, прошу.

Сльози потекли самі. Я впала їй на руки. Мати стискала мене, мов мала силу втримати від будь-якої біди.

— Я не хочу втратити ще й тебе, — прошепотіла вона.

Соломія підійшла ближче, і її голос був уже тихий, майже благання:

— Ярко, твоя сила тут. У тебе руки не для рушниці, а для ліку. Ти знаєш трави, знаєш людську душу. Ти потрібна тут, у Вежищі.

Я мовчала. Усередині мене дві Яри гризлися, як дві вовчиці: одна рвалася вперед — туди, де пролилася кров сестри, інша ж чіплялася за матір, за Соломію, за саме життя.

А в небі вже гуркотів грім, наче хтось там нагорі теж не міг дійти згоди.