Розділ 21. Дім, що пам’ятає

У хаті пахло сушеною м’ятою й кмином. Мати ще від літа звикла розвішувати трави під сволоком — казала: «Трава вгорі — біда долі не доторкнеться». Соломія гріла руки над глиняною мискою з узваром, а я дивилася, як вечірні тіні переливались на стінах, наче хто пальцем по них водив.

Мені здавалося, що ми вже сиділи отак колись. Не сьогодні, не вчора, а давніше — коли ми були дівчатами ще зовсім малі, босоногі й безтурботні. Я лишень мовила:

— Солю, а пам’ятаєш, як бабця Горпина нас учила трави розрізняти?

Вона аж пирснула.

— Господи-Боже, та ще й як! Ти тоді на корінь полину сказала “гірка морква” і гризла його, мов морквину, аж зуби скреготіли.

Я залилась сміхом, аж мати з-за печі виглянула, що ми там таке витворяємо.

Частина друга. Урок бабці Горпини

Прапрабаба Горпина була невисока, суха, як висушений буркун, і така пряма, що, здавалося, й вітер її не зігне. У неї завжди на плечі висіла полотняна торбина з травами, а в руках — ціпок, який стукав землю в такт її словам.

— Діти, — казала вона, коли збирала нас у дворі, — от вам трава звичайна, з-під тину. А от вам трава знахарська, із силою. І завжди пам’ятайте: в кожній билині є пам’ять світу, і хто вміє її слухати — той живе в мирі з небом.

Ми, звісно, не дуже розуміли. Для нас то була гра. Але бабця робила з того цілі вистави. Брала жмут деревію й казала:

— Це від крові. Рану зцілить.

А ми, дурненькі, брали листочки й робили «салат» у старому горщику, щоб пригощати кіз.

Звенислава була серйозніша. Вона сиділа зосереджено й шепотіла за бабцею слова замовляння, наче справжня учениця. А я та Соломія тільки й знали, що перекидатися сміхом.

***

Магічна пригода

Було одного разу таке: бабця Горпина дала нам завдання знайти «зозулині сльози». Каже: «Є такий цвіт, що плаче вночі, а хто його знайде, той у сні побачить свою долю».

Ну, ми як дурні й кинулись у сад. Шукаємо, шарудимо травою. Соломія натрапила на жабу й заверещала, що то та «зозулина сльоза». Я ж зірвала якусь квасеницю й урочисто принесла. Звенислава мовчки простягла бабці стеблинку нічниці — оту, що на світанку вся в краплинках, як зі сліз.

Бабця глянула, засміялась беззубим ротом і каже:

— От бачите, хто сміхом грається, той і долю прозіває. А хто серцем чує, тому світ сам показує.

Ми тоді образилися й наперегони побігли ховатися в копицях сіна. А вночі… Звенислава прокинулась і сказала, що бачила вві сні вогонь, воду й когось, хто кликав її по імені.

Я тоді ще не надала ваги. А тепер — думаю: може, то вже тоді рід їй першу вістку подав.

Соломія сьорбнула узвару й, наче знову та дівчинка з копиць, підморгнула:

— А ти пам’ятаєш, як ми наварили з полину «чай» і дали його півневі? Він тоді так заспівав, що вся вулиця прокинулась!

Я мало не вдавилась від сміху.

— Господи, та як же! А бабця казала: «Не жартуйте з травою — вона як людина: може й вилікувати, а може й образитись».

Ми реготали так, що сльози котилися, а десь глибоко в серці я відчувала — оте дитяче сміхотіння й було нашою першою магією. Бо сміх — то теж сила, що лікує.

***

Теперішнє

Коли ми вже готувались до сну, я довго не могла заснути. Думки бігали, як миші під стріхою. І раптом у пам’яті ясно постав образ бабці Горпини, її руки, що пахли сушеним чебрецем.

Її слова наче вплелися в мої вуха:

«Не все в пробірку влізе, Ярославко. Доля не в книжці, а в серці. Але пам’ятай: і книжка, і серце — то два береги однієї ріки. А хто вміє через неї міст збудувати — той і живе не марно».

Я відчула, як у хаті стало тепло, хоч вікна давно потемніли від нічного холоду. І зрозуміла: те, що прийшла Соломія, не випадкове. То наче наш рід сам простягнув мені руку.

І в тому було щось більше за науку.