Розділ 20. Двоюрідна сестра твого дядька по маминій лінії.

Я вже майже дійшла до нашого горбочка, коли почула те зойкання.

Наче хтось із лози вивалився чи забивсь об камінь. Таке тонке і сердите:

— Йой, бодай ти спетлювався, та ще й ногами вчепився!

Я зупинилась і насторожено глянула навкруги. У повітрі — запах печеної глини, вечірньої вологи і… хм… диму? Чи то комусь грубка чадить?

— Алло? — кличу. — Хто там?

І з-за тернового куща, наче з оповіданки, вискочила дівчина.

Уся в реп’яхах, з розпатланим волоссям, спідниця — закотилась аж до стегна, а в руці…

Баняк.

— Ти звідки така взялася? — питаю, ледь не сміючись. — На ярмарок збиралась, чи з відьминої практики?

— Ой, не питай, — каже. — Неси ж мене, Ярославко, бо вже ноги не слухають.

Зачарували мене ті нетрі — хотіла я ряски набрати, а там — баба стара з лопатою, та й як шепче: «Не твоє — не руш!»

А я кажу: «Може, ви ботанік?»

А вона — хап мене за шию, і баняком по голові, і каже: «Передай Ярославі, що перша плата — не заборгована, а з серця дана».

І зникла.

Я аж рота роззявила.

— Стоп, а ти хто?

— Я? Соломія. Двоюрідна сестра твого дядька по маминій лінії. Ми з тобою в дитинстві в кіз грались. Ти ще називала мене “вусата жаба”.

— Господи, Соломіє… — я аж притулилась до неї. — Та ти мені снилась учора! У вишиванці й зі свічкою, а ззаду — змій, тільки без голови.

— Ну-ну, — каже вона, — то, значить, збіг не випадковий, а ворожбитський.

Ми сіли просто на землю, і вона витягла з торбини кавалок хліба й пляшечку узвару.

— Тримай. Напийся. А то ще, гляди, зомлієш — то вже хто мене додому потягне? Я сама — як п’ятдесят кіло печеної картоплі.

Я запила — й наче в груди теплом пішло. Не від узвару — від того, що хтось живий, рідний, прийшов просто до мене, ні звідки, без записок, без натяків.

— Знаєш, Соломіє… — кажу. — Я весь час думаю, що маю все самотужки — наукою, логікою, дослідами.

А воно — от якось не так. Коли душа гукає — не в пробірку треба дивитись, а в серце.

Вона кивнула.

— Може, й так. Але й з пробіркою не гріх — лише не забувай, що тіло — з землі, а душа — з пам’яті.

— Добре. Йдем додому, — сказала я. — А завтра вже підемо й на те озеро. Вдвох. І хоч з мікроскопом, хоч з віником.

І ми пішли.

А в небі — зорі світилися так, ніби сама Звенислава мені світить ліхтариком:

“Не бійся. Ти на вірному шляху.”

***

Ото ми йшли з Соломією вже через наші верби та лози, а сонце так і сипало з неба медяними променями, аж пахло сіном і чимось далеким, літнім. Я несла її торбинку — бо хоч мала вона й гонор, але після того, як піднялися з берега, видно було, що ноги у неї вже як вата.

— А твоя родина… ну, не сварила тебе, що ти в інститут подалася? — обережно спитала вона, ніби боялась зачепити за живе.

— Та сварила, — засміялась я, хоч усередині й защеміло. — Мати спершу казала: “Що ти там, у Києві, людям лечитимеш жаб чи павуків? Он у селі людей треба, хто трави знає, хто вміє молитвою й коренем рятувати”. А я ж уперлася, як кіл у тину. Кажу: “Мамо, то й жаба Божа твар, і в неї свій сенс у світі є. І я хочу знати, який”.

Соломія всміхнулась краєм губ.

— То, певно, дід чи баба більше тебе підтримали?

— Дід лиш оком підморгнув: “Іди, Ярко, й учися. Знання — то теж сила, не гірша за наші замовляння”. А баба тільки глипнула і мовила: “Дивися, аби твоє вчене не перебило родового”.

Ми трохи помовчали. Дорога вела повз поле, де ще стояли копиці сіна, а вітер ворушив траву, мов стару вишивану скатертину.

— А… Звенислава, — почала Соломія тихо, ніби боялася злякати якусь пам’ять, — вона теж таку науку любила?

Я глибоко вдихнула, щоб слова не вийшли гірким клубком.

— Вона була інша. Їй і не треба було книжок, щоб знати, що робити. Якось немовби з повітря брала — і розум, і відчуття. А я… я мушу спершу все по поличках розкласти, по-науковому.

Соломія кивнула, і ми ще якийсь час ішли мовчки, поки вдалині не замаячів наш двір із старим грушевим садом.

— Тут і залишайся на ніч, — сказала я, коли зайшли до хати. — Мати буде рада, що гість у нас, а я вже тебе влаштую.

Соломія всміхнулась, і в її очах мигнув той самий вогник, що буває в людей, яким нарешті стало безпечно.

Я ще не знала, що з тієї ночі спокій у нашій хаті піде шкереберть.