Розділ 19. Вінки

Минуло кілька днів.

Повідомлень від Стронського не було. Ні слова — ні “живеш?”, ні “допоможу”, ні “вибач”. Може, служба, може, підозра, може, просто не довіряє. А, може, і добре. Бо що я йому могла сказати? Що почула сестру уві сні?

Тіло Звенислави обіцяли привезти “найближчим часом”. Але той “найближчий” звісно розтягнувся, як серп на сонці — все затягнулося якоюсь бюрократичною гниллю. Щось не так із документами, плутаються підрозділи, ніхто нічого не знає. Дзвонити щодня було нестерпно — кожен раз одне й те ж: “Очікуйте на дзвінок, як буде відомо”.

А поки — життя текло. Без радості, але й без трагедій. Таке собі затишшя перед чимось… незнаним.

І ось саме тоді, коли в мені все завмерло, як у колодязі, прийшло Юрія.

— Ярославо-о-о! — пролунало з подвір’я, і я аж підскочила. — Ти в хаті?! Не ховайся, сьогодні святе діло!

На порозі стояли Марина і Настка, мої двоюрідні. У вишитих сорочках, зі стрічками, з віниками (не для миття, а “традиційні!”) і з очима, повними якогось обрядового божевілля.

— Сьогоднішній день вирішує твою долю! — урочисто сказала Марина. — Якщо не підеш з нами, залишишся старою дівою. Так казали ще наші прабабусі!

— І Юрій так казав! — додала Настка.

— Юрій — це ж святий!

— Тим більше!

Уже за годину ми стояли на узліссі, босі, з глечиками, обвішані стрічками, в тернових вінках, і співали якісь веснянки, які більше звучали як “ой лишенько”.

— А тепер, — скомандувала Марина, — кидаємо вінки на воду. Якщо попливе — вийдеш заміж. Якщо потоне — чекай ще рік. Якщо завернеться назад — буде любити тебе, але життя з ним не матимеш.

— А якщо вінок просто вдариться об берег?

— То це до сусідського Петра, він хропе так, що і вода боїться!

Ми хіхікали, дуріли, бігали по росі, кидалися полином, а потім — зупинились. Вітер змовк. І в той момент я ніби знову почула сестрин голос — лагідний, теплий, як весняна ніч:

“Ти смійся, Ярославо. Бо сміх — це те, що в нас не заберуть. А я завжди поруч.”

Може, здалось. А може, ні.

Але вінок мій поплив. Рівно. Без зайвих кружлянь. Прямо вперед.

Марина глянула на мене з хитрою посмішкою:

— От побачиш, він ще повернеться.

— Хто?

— А ти подумай.

Я не відповідала. Але подумала. І знала, про кого йдеться.

Після вінків був хоровод. Такий, що мені, міській біологині, здалось — ще трохи, і з’явиться якась лісова мавка й скаже: “Та дівко, візьми себе в руки!”

— А тепер — дівич-вогонь! — крикнула Настка, викладаючи стару бляшанку з воском і гнотом. — Хай палить усе лихе!

Ми сиділи навколо вогню, хрумтіли печеними яблуками, розказували одна одній дурниці: хто з ким зустрічається, хто кому зрадив, хто кого вгледів у Tinder (а село ж, куди там Tinder, але всі знають усе).

— А ти, Яро, з ким зараз? — несподівано вліпила Марина. — Бо ходять чутки…

— Які ще чутки?

— Що якийсь військовий приїжджав. Красивий, з ТЦК. Із такими скуйовдженими бровами, ніби сова його виховала.

— Ніякий він мені не “з ким”. Ми… — я ковтнула слину. — Ми просто розмовляли.

Настка аж присвиснула:

— Якщо твоя “просто розмова” лишила тебе без сну, з отакенними синцями під очима — то я, певно, графиня Баторі.

Я хотіла щось відповісти, але в цю мить трава біля вогню затріщала.

— Тихо, — Марина підняла руку.

Тріск… шелест… кроки?

Ми затихли, всі. Навіть Настка припинила хрустіти.

З темряви вийшла стара Одарка — цілителька з сусіднього хутора. Вона йшла повільно, обережно, з вузликом у руках.

— Ярославо, — глянула на мене прямо, ніби знала, де шукати. — Мені сьогодні снилась твоя сестра.

Я стиснула пальці.

— Вона лишила тобі це, — і простягнула вузлик, загорнутий у грубу хустку. — І сказала, що час прийде не тоді, коли ти будеш готова. А коли він вирішить.

— Хто?

— Той, кого ти вибереш серцем. Навіть якщо він спершу буде проти тебе.

Стара розвернулась і пішла у пітьму, лишивши мене з вузликом у руках.

Я розгорнула. Всередині — тонка дерев’яна шпилька, вирізьблена вручну. На кінчику — різьблене зображення зірки.

Я знала цю зірку. Вона була на гаманці Звенислави. На її прикрасах. На наших родинних рушниках.

Я — не зовсім знала, що це означає. Але серце стислось і запекло.