Розділ 18

— То ти вже прочитала? — спитав дід, коли я принесла йому чай у кухлик із тріснутою ручкою.

— Прочитала. Але нічого не зрозуміла.

Ми сиділи в темряві, в садку під старою яблунею, мов двоє змовників. Дід — закутаний у старий светр, що пах димом і м’ятою. Я — з холодними пальцями і важкою головою.

— «Між голкою і корінням» — це не просто слова, Яросю, — сказав він. — Звенислава не писала абищо.

— Але що вона мала на увазі?.. Швейну коробку? Картоплю в погребі?

Дід посміхнувся, тихо:

— Голка — це те, що веде нитку. А коріння — це те, що пам’ятає. Шукай там, де пам’ять і дорога з’єднуються.

— Це загадка?

— Це рід, — сказав він і поставив кухоль на землю.

***

Тієї ночі мені снився дім, але не наш. Це була стара хата, вкриті павутинням вікна, запах сушених трав і… обличчя Звенислави.

Вона стояла спиною до мене, у вишитій сорочці з темно-зеленими узорами — такими, як на тій стрічці в скриньці.

— Звене? — сказала я у сні. — Це ти?

Вона не озвалась. Лише обернулась на мить — і я побачила її очі: спокійні, глибокі, але… як з іншого боку води.

У її руці був клунок, загорнутий у стару лляну хустку. Вона простягнула його мені.

Я взяла — і прокинулась.

Піт виступив на чолі, подушка була мокра, в кімнаті — ані звуку.

Я глянула на руки — звісно, порожні. Але у повітрі ще пахло полином і… сушеним корінням.

Пішла на кухню. У куті, під лавою — стара скриня з маминими швацькими речами.

Я сіла, почала перебирати котушки, голки, клаптики…

І тоді на дні знайшла невеликий згорток у лляній хустці. Точно як у сні.

Усередині — записник Звені. Той самий, куди вона колись записувала рецепти зілля і польові спостереження. Але тут були не лише трави.

На перших сторінках — список імен.

І одне з них було підкреслене двічі:

В. Стронський

Я не злякалась. Я відчула, як у мені щось замикається в кільце.

Я знала: завтра я піду до дідової кімнати, до його старих мап і історій, і ми почнемо згадувати. Все, що було. Все, що Звене не встигла сказати.

Я ще не знала, куди веде ця нитка.

Але я вже її тримала.

Я не могла заснути.

Записник лежав переді мною, ніби виблискував у темряві. Папір пах пилом, але в ньому пульсувала жива рука сестри — її літери нахилені, швидкі, мов вітер по міжгір’ю.

В. Стронський.

Не казати мамі.

Не підписувати документи, якщо не впевнена.

Не вірити в збіги.

— Звене… — прошепотіла я. — Ти що в це влізла?

Від думок нудило. Я тихо встала, натягла кофту й подалась до діда. У нього завжди було що сказати, навіть коли мовчав.

***

Дід сидів біля груби, точив ніж. Наче чекав.

— Знайшла, — сказала я. — Там є ім’я. Ти знаєш Стронського?

— А ти думала, я не здогадувався? — кивнув він, не піднімаючи очей. — Він служив разом із твоєю Звенею. На одній лінії. Був їй… ближчий, ніж здається.

— Кохання?

— Не скажу. Але довіра — точно. А довіра у такі часи, Яро, дорожча за золото. І небезпечніша.

Він підвівся, пройшов до старої шафи й витягнув мапу — стару, ще з совєтських часів. Поклав на стіл, розгорнув.

— Ось тут, — показав пальцем на лісисту зону, позначену цифрами. — Саме тут їх бачили востаннє разом.

Я сіла поруч.

— Що вони там робили?

— Врятовували. І шукали. Були чутки, що під тим лісом є стара база, ще з радянських часів. Там ховали щось. І не тільки зброю.

— Що?

— Дані. Докази. Людей.

Я дивилась на мапу, а дід говорив тихо, немов вголос думав:

— Твоя сестра була вперта. З тих, що не йдуть повз зло. Якщо вона щось знайшла — це не давали їй мовчати.

— І тому…

— Не поспішай із висновками, — перебив дід. — Але пам’ятай: вона довіряла Стронському. А значить, тобі треба або розплутати цю нитку — або обпалити пальці. Вибір за тобою.

Я зітхнула.

— Знаєш, дідусю, коли я поступала в Київ, думала, що моїми головними проблемами будуть лабораторні, хлопці і нечищена картопля в гуртожитку.

— А бачиш, — усміхнувся. — Іноді життя підсовує не білет, а прорив у родовій лінії.

Ми мовчали.

І лише коники за вікном стрекотіли так, наче знали: ніч — лише початок.