Розділ 17. Коли не довіряєш — слухай тишу.

Я сиділа на лавці під ТЦК, і дивилась, як Віталій Стронський віддаляється вузенькою стежкою між адмінбудівлями. Трохи кульгав, тримав руки в кишенях і не обертався. Його фігура швидко зникла з поля зору, але відчуття його присутності ще довго зависало в повітрі — як тютюновий дим після гостя, що залишив недомовленість.

Усе в ньому було на межі — зібраність і втома, твердість і тіні в погляді. Він знав щось, у цьому я не сумнівалась. І знав мою сестру краще, ніж просто «робота з волонтерами».

Я дістала телефон, написала Христе:

«Поговоримо, коли буду вдома. Схоже, я знайшла першу нитку».

Потяг на село мав бути через сорок хвилин. Я купила найдешевшу каву в автоматі — гірку, як сама ця реальність, і зайняла місце на лавці біля зупинки.

Вітер обдував щоки, як рука бабусі — сувора, але своя.

Додому. У Вежище. До матері. До бабусі.

І — до могили Звенислави.

Якщо, звісно, її тіло таки привезуть.

Я знала: скоро все тільки почнеться. І з кожним днем мені доведеться йти глибше — в ті три роки, коли я була далеко.

Далеко від дому.

Далеко від сестри.

Далеко від себе.

***

Поїздка назад була як жування холодного картону. Потяг ішов, як равлик із ревматизмом, а кожна станція, де він зупинявся, здавалась зайвою. Пасажири були ті ж самі, що завжди: бабусі з торбами, дядьки, які пахли димом і ліками, мами з дітьми, які весь час щось їли.

Я сиділа біля вікна, притулившись щокою до скла. Обабіч проминали поля, в яких уже дозрівали трави. Здається, на одному з таких колись Звенислава вчила мене відрізняти деревій від полину. А я тоді сердито казала:

— Мені не треба це все, я ж у місто їду, на науку.

А вона тільки сміялась і відповідала:

— А наука — вона ж теж у траві сидить, тільки її треба побачити.

***

Село Вежище зустріло мене знайомим вітром, що пах гіллям, кропивою і дерев’яною підлогою старої хати.

Я зайшла на подвір’я, не постукавши — ніколи не стукала, це ж дім.

Бабуся стояла під грушею, у темній хустці, обв’язана, як до дощу.

— Уже? — тільки й спитала.

— Уже. Але він нічого не сказав.

Бабуся кивнула. І більше не спитала. У нас у роду не прийнято плакати перед тим, як треба щось робити.

У хаті пахло свіжим хлібом, димом і чебрецем. Мама сиділа на лаві біля печі. Слухала радіо — воно тихо тараторило щось про безпілотники і східний напрямок. Вона вимкнула його, коли я зайшла.

— Їла? — спитала просто.

— Їла.

Мама мовчки налила мені чаю в горня з тріщиною, яке я ще пам’ятала з дитинства. На ньому колись був метелик, тепер лиш половина крила. Але чай був гарячий, і руки від нього перестали трястися.

— Не буде спокою, поки її не привезуть, — сказала мама.

— Він не сказав, коли.

— Ми й без нього відчуваємо, — озвалась бабуся. — Але час не чекає. Треба готувати дім. Прати рушники. Перебирати свічки.

— І хрест… — прошепотіла мама. — Дідівський. Срібний.

Мене наче замкнули в кімнаті зі спогадами. І з кожної щілини повзли невимовлені слова. Я не була вдома три роки. Відрізала себе від роду, бо хотіла науки, міста, кав’ярень, лекцій, інстаграмів. А тепер — от я. І немає Звені. І я мушу дати собі раду з цим світлом, що згасло.

Я вийшла на двір. Під грушею стояла стара скриня. Я відкрила її — і побачила вишитий рушник із червоним воронячим оком посередині. То баба колись вишивала, казала: «Це — для тієї, хто піде в чужу путь, але повернеться з істиною».

Вітер торкнувся моєї щоки — холодно, ніжно. І я вперше за весь день не плакала. Бо треба було готуватись. До правди. І до зустрічі.

***

Уже надвечір я знову зайшла до кімнати, Звенислави. Її речей майже не було — останні роки вона більше жила десь між фронтом і волонтерськими базами. Але на полиці, вкритій легким шаром пилу, стояла її дерев’яна скринька.

Та сама, що ми колись називали «скриня відьом», бо Звеня в дитинстві туди ховала сушені листки, пір’я, ґудзики і клаптики з вишивок. Я торкнулась кришки — і відчула, як по пальцях пробігла легка дрож.

Відкрила.

Всередині була:

• стара вишивана стрічка, натерта до блиску, з темно-зеленим геометричним узором;
   
• складений клаптик мапи, з якогось польового блокнота;
   
• і аркуш паперу, де коротко, її почерком:
  
  «Якщо читаєш це, значить — не встигла розповісти. Шукай у тому, що сховане між голкою і корінням. Твоя, З.»

Я не зразу зрозуміла, чи мені плакати, чи сміятись.

— Що, знову загадки, сестро? — пробурмотіла я.

— Ти навіть з того боку примудрилась не сказати все прямо…

В цей момент на ґанку скрипнули старі дошки.

Я підскочила — але то був дід.

Його фігура вирізалась у дверях, як силует у старому фото — трохи зігнутий, у сірій сорочці, в руках — старий ліхтар і торбинка з яблуками.

— Ти вже тут, Яросю?

— Уже, діду.

— То добре. Бо вночі треба буде поговорити. Її душа ще не дійшла, але вже кличе.

Я кивнула, хоч не все розуміла. Але якби я щось і сказала — воно було б зайве. Бо світ змінився. Я змінилась.

І віднині мала вчитись говорити з тим, що не чутно.

Зі снами. З травами. І з тишею.