Розділ 16. Один Віталій пішов — інший прийшов

Я чекала на дзвінок про тіло Звени. Про точну дату. Про щось чітке, офіційне, тверде, як підпис на печатці. Але замість цього — прийшло ім’я: Віталій Стронський.

Я прочитала повідомлення двічі, потім втретє. Він не просив — викликав. До ТЦК.

І я відчула, як щось знову зрушилось у мені: один Віталій щез із мого життя, мов слизький слимак, залишивши по собі слід гидоти й сорому. А цей — новий — увійшов, раптом і твердо, ніби навмисно. Знову Віталій. Знову — не випадково.

ТЦК виглядав, як і слід було чекати: суворі мури, запах поту, металу, землі й тривоги. На подвір’ї — новобранці. Один не міг зібрати автомат, інший кашляв кров’ю, а третій тихо молився з кулончиком на шиї.

Я пройшла повз них мов тінь. Мене ніхто не зупинив, бо на вході вже чекали.

— Ярослава? Ідіть за мною.

Кабінет був зашитий паперами, мов у ньому поселився бюрократичний цунамі. На стінах — карти, хронології, фотографії з дронів. У кутку — недопита кава, поруч — розібрана зброя. Світло фільтрувалось крізь брудну жалюзі. А за столом — він.

Віталій Стронський.

Підняв очі, не встав. Стиснуті щелепи. Плечі — рівні. Руки — міцні, поранені. У його позі було щось постійно насторожене. Він був із тих, хто ніколи не сідає спиною до дверей.

— Ярослава, — сказав просто. Голос — низький, але зламаний на кількох нотах. — Сідайте.

— Я стоятиму. Ви мене викликали, тож говоріть.

Його губи сіпнулись. Оцінив. Обережно. Як і я — його.

— Я працював зі Звениславою. І я… не вірю в те, як вона загинула.

— Я теж. Тому — скажіть правду.

Ми мовчали. Один одного. Він намагався зрозуміти, хто я: сестра? спадкоємиця? чужа? А я — вивчала кожен його рух: скільки болю в очах, скільки — брехні.

— Вона залишила вам дещо. Не все, бо багато речей ми ще не ідентифікували. Але… головне. — Він потягнувся до шухляди. — Я не знаю, чому саме вам. Ви три роки не були вдома.

Це боліло. Він вцілив точно.

— Я не пояснююсь перед чужими, — відповіла я.

— А я — не чужий. Я тримав її руку перед останнім виїздом. І я знаю, що вона щось дізналась. Щось таке…

Він поставив переді мною запечатаний пакунок. Папка — товста, потріпана. Мапи, нотатки, медичні схеми, трава між сторінками. Запах — мого дому, мого роду. Вона вклала сюди щось справжнє. Можливо, саму себе.

— Чому не кажете, коли прибуде тіло? — я підняла очі. — Для нас це важливо. Для її поховання. Для обряду.

— Бо я сам не знаю, — відповів тихо. — Є нюанси. Уточнюють. Тіло не там, де мало бути.

— Як це? — Я рвонулась вперед. — Що це значить?

— Це значить, що я працюю. Що я не довіряю нікому, окрім себе. І… можливо, вам.

Я стишилась. Уперше — трохи. Бо це був не просто кабінет. Не просто офіцер. Це — вузол, із якого тягнуться нитки. І тепер одна з них — у моїй руці.

Я взяла пакунок.

Він не зупинив.

Я вийшла, не озираючись.

Але в голові крутилась думка:

Він знав мою сестру краще, ніж я.

І тепер — час виправити це.