Розділ 15. За зачиненими дверима

Вранці я довго сиділа на лавки, дивлячись на двері Звениславиної кімнати. Вони здавались живими. Вони дихали. Мов могли сказати: «Ти не готова». Але я вже була.

Баба Параска поставила мені на стіл молоко й шмат гуслянки.

— Відчини. Вона хотіла, щоб ти побачила.

Я кивнула. І пішла.

Двері рипнули, як старе серце, і мене вдарило запахом — ромашки, буркуну, воску і ще чогось — давнього, рідного, мого. У кімнаті було прохолодно. Все стояло так, ніби Звени вийшла лиш на хвильку. На ліжку — вишитий пояс, складений навпіл. На столику — зошити, нотатки, малюнки квітів і анатомії людського тіла впереміш.

Я обережно взяла один аркуш: «Символи на тілі — шлях зцілення. Те, що ігнорує сучасна медицина, може врятувати життя. Досліди трива…» — далі було закреслено.

У шафі я знайшла довгу білу сорочку з вишитими червоно-чорними елементами. Торкнулася пальцями — ніби шкірою сестри. На підлозі — дерев’яна коробочка. Відкрила. Там лежала гілочка верби, висушена ягода терену й шматок сивої стрічки.

А в самому дні — записка.

«Яро. Якщо читаєш це — я не змогла. Але ти зможеш. Бо ти не така, як я. Бо ти не віриш, а тому здатна побачити більше. Шукай воду. Шукай спадок. Він не в мені — він у тобі.

Твоя завжди,

Звени.»

Сльоза впала на край паперу й розплилась, мов знак.

— Ти мала лишитись живою, Звени, — прошепотіла я. — А замість тебе… я.

Відповіддю була тиша. І відчуття, ніби щось в мені… ворухнулось. Як перша жилка сили, що пробуджується у корінні.

Я сиділа з запискою в руках, коли хтось постукав у двері. Тихо, коротко, як гримнув би солдатський чобіт по дереву. Я здригнулася.

Баба Параска визирнула з кухні:

— Яросю, до тебе. З міста.

— Хто?

— Каже, з поліції. По Звениславі.

Я одразу стиснула плечі. Мене перекосило від самої думки, що хтось чужий, офіційний, торкається її імені. Та я вийшла.

На порозі стояв чоловік. Високий, обвітрений. Обличчя — різке, скуласте, з двома шрамами на щоках, мов знак оклику, а не прикраса. Очі — холодні, як вода з криниці, й такі втомлені, ніби бачили смерть без прикрас. Форма вже не свіжа, але акуратна. Його бронежилет був затертий, а на лівому плечі — слід від кулі.

— Ви Ярослава? — голос глухий, втомлений, але без м’якотілості.

— А ви хто?

— Слідчий Віталій Стронський. Я працював з вашою сестрою. По справах медичних волонтерів на фронті.

Я не подала руки.

— Чого приїхали?

— Поговорити. І попередити.

— Попередити? — пересмикнуло в мені. — Може, сказати правду? Де вона? Чи це справді її тіло ви везете?

Він не кліпнув.

— Ярославо, зараз триває процедура ідентифікації. Вона загинула в складних обставинах. Під Чугуєвом. Але… є певні моменти. Не все сходиться. І…

— І ви тому мовчите про дату, коли привезете тіло? — уїдливо кинула я. — Бо нам це, бачте, неважливо? Ми, поліщуки, не варті знати, коли хоронити свою кров?

— Все не так просто. — Його голос похолов. — Іноді тіло — не все, що залишається. Іноді… краще зачекати. Для неї. І для вас.

— Вона мала бути похована за родовим обрядом, — я стояла зціплена, як лоза в мороз. — До повні. Після третього сну. Ми маємо все встигнути.

— Я передам це, — кивнув він коротко. — Але поки — прошу нічого не робити. І ні з ким нічого не обговорювати. Навіть у селі. Особливо… у селі.

Я помітила, як його пальці легенько тремтіли. Й не від страху, ні. Від пам’яті.

— Що ви не договрюєте? — запитала.

— Ви відчуєте самі, — сказав він, і в його очах щось ледь-ледь блиснуло.

— І ще, — додав, уже відходячи. — Вона вас дуже любила. І вірила.

А потім пішов. Не попрощався. Залишив лиш гірке враження — як після диму, що вивітрився, але запах ще тримається у стінах.