Розділ 14. Поріг Вежища

Я ступила на землю, яка пахла згарищем і полином. Автобус ревкнув і поїхав далі, а я лишилась — із рюкзаком на плечах, зі скриженими думками в голові, з пам’яттю, що розривалась між дитинством і втратою.

Вежище зустріло мене тишею. Ніби дихнуло в обличчя: «От і вернулась, Яро. Нарешті».

Та це вже не я з п’ятого класу з короною з лопухів. Це я, що бачила вибухи з гуртожитського вікна. Я, що не встигла. Не обняла. Не була поруч.

Стара хвіртка скрипнула так, ніби впізнала мене. Палісадник поріс м’ятою, а коло ґанку стояла баба Параска. Вишита хустка, очі як тирлич, і руки, що тримали миску з квашеними яблуками.

— Яросю, — сказала вона просто. — Заходь.

Я не кинулась в обійми. Я застигла. Бо ті самі руки нещодавно тримали обличчя Звенислави востаннє.

— Доню… — мама вийшла з хати. Змарніла. Сиве пасмо вперше помітила.

— Мамо… — тільки й змогла. І впала їй на груди, як колись, коли поранилась у вулику. Вона гладила мене по голові. Без слів. Без пояснень. Бо їх не треба.

У хаті пахло сушеними грушами, свічками й попелом. Сестрина кімната була зачинена. Мене туди ще не пустили.

— Вона знала, що ти прийдеш, — тихо сказала баба. — І залишила для тебе.

— Що?

— Побачиш.

***

Ми вечеряли мовчки. Мама наливала юшку, баба кришила хліб. А я шукала очима — щось. Її. Хоч слід. Але кімната мовчала.

— Я мусила знати, — прошепотіла я. — Що з нею сталося. Останні три роки ми майже не говорили.

— Вона тебе любила, Яро, — зітхнула мама. — Просто ви були різні. Але вона берегла тебе. І знала, що прийде час…

— Час чого?

— Щоб ти ступила на її слід.

І тоді я зрозуміла: я не просто приїхала на похорон. Я повернулась додому, аби знайти те, що втратила. І те, що мені залишили.

У снах тієї ночі Звенислава була жива.

І шепотіла щось про кров і воду, і про силу, що має розбудитись.