Потяг рипів і стогнав, як старий дід, якому вже час на пенсію, але він усе ще возить життя між містами. Я сиділа біля вікна, загорнувшись у свою зелену палітурку — стару куртку з латкою на лікті, яку ще баба дарувала «на Київ». У руках — термос із каркаде, в рюкзаку — кілька книжок, які я знала, що не відкрию, і вузлик із сушеними яблуками від Христіної мами.
За вікном зникав Київ — бетон, маршрути, вікна, дзижчання дронів і вічна метушня. Десь там залишились лекції, гуртожиток із облупленими стінами, сміх дівчат і вибухи, які ми навчилися проігнорувати.
А попереду — Вежище.
Моє. Чуже. Забуте. Рідне.
Я вперше за три роки їхала додому. Вперше — не як дитина, а як… не знала як. Може, як сирота? Бо без Звенислави — вже не те. Вона завжди була моїм захистом. А я — втекла.
Пам’ятаю ту розмову, коли сказала мамі:
— Я подаю документи в Київ. На біофак.
— А земля твоя? А Рід? — тоді мама говорила крізь зуби. — Хто буде знати трави, знаки, наші закони?
— Я! Але по-своєму. Через науку.
— Через науку не зцілиш душу, Яро…
І тоді ми розійшлись. Як лінії ДНК, коли їх рве фермент.
***
На станції Рівне була пересадка — на автобус. Із рюкзаком на плечах, з мокрими від поту руками, я стояла серед людей, які не мали жодного уявлення, що моє життя щойно тріснуло.
Навколо хтось сварився через багаж, хтось купував «кіт-кат» у кіоску. А я — дивилась на небо. Бо не знала, де тепер Звенислава. І чи бачить вона мене.
— Та поїхали вже, — буркнув водій. І я полізла в салон.
Останні 40 кілометрів — через знайомі поля, ліси, зарослі деревами хати з перекошеними воротами, старі комори, городи.
— Наступна — Вежище! — гукнув водій.
І щось у мені впало. Міцно. Назавжди.
Я поверталась туди, де все почалось.
І де, можливо, має закінчитись. Або початись знову.