Розділ 12. Прощання на сходах

— Ти точно їдеш? — Христина дивилась на мене так, ніби я щойно оголосила про плани переїзду на Місяць.

— Їду, Хрисю. Сьогодні ж, — відповіла я й намагалась не показати, як усередині тріщить. — Мені треба додому. У Вежище.

— Але ж… Яро, в тебе ж і модулі, і той проєкт про ДНК, і…

— І смерть сестри, Христю. Смерть.

Вона стиснула губи. У неї завжди були правильні слова для чужого болю, тільки не сьогодні. Сьогодні — тиша. І лише легке «якщо що — дзвони» наостанок.

Ми стояли на сходах старого корпусу університету. Сонце било в шибки, студенти снували повз нас, хтось жував щось у пластиковому стаканчику, хтось сміявся. Усе дратувало — цей світ, який не зупинився. Навіть зараз.

Я піднялась на другий поверх, у кабінет куратора. Степан Ігорович був тим типом викладача, якого студенти або обожнювали, або боялись. Я трохи боялась. Особливо його погляду, яким він бачив наскрізь.

— Проходь, Ярославо, — сказав він, навіть не питаючи, чому прийшла.

Я опустилась на стілець. Вперше за весь ранок — без тіні сорому. Він уже знав.

— Звістка… сьогодні вранці, — тихо мовив він, переглядаючи якусь студентську відомість. — Ваша сестра… Я знав її. Ми разом працювали з гуманітарною медичною місією, колись, ще до початку великої війни. Вона мала… дар.

Я кивнула.

Не довелось пояснювати, що то був за дар.

— Я поїду додому. На кілька днів. Може, більше, — сказала я, знову відчуваючи, як рвуться в мені всі студентські обов’язки, графіки, плани.

— Я вже оформив академвідпустку на два тижні, — спокійно мовив Степан Ігорович. — Твоя мати писала. Ми трохи знайомі з вашим Родом. Ще від баби Дарини.

Я підняла очі.

Тепер вже моя черга здивовано мовчати.

— Вважай, що всі папери в порядку. Поїдь. Побудь. Але повернись, Ярославо.

— Я не знаю, чи зможу, — прошепотіла я.

— Саме тому мусиш.

Я вийшла з кабінету, ніби мені видали ключ від чогось великого. І страшного. І рідного.

На сходах Христина вже мене чекала. І, побачивши моє лице, просто обійняла.

— Повертайся, Яро. Інакше я сама в те твоє Полісся приїду.

— А воно прийме, — сказала я крізь усмішку. — Бо таке вже воно — Полісся. І рід наш.

Наступна зупинка — Вежище.

Село, яке я покинула. І яке тепер несе мені правду.