Розділ 11. Три роки мовчанки

Вінцем мого характеру завжди була впертість. Але хто ж знав, що вона стане розломом між мною і тими, хто мене ростив?

Три роки тому я спакувала дві торби — одну з речами, іншу з мріями — і поїхала з Вежища в Київ. Тоді здавалося, що весь світ чекає саме на мене: вузенька кімната в гуртожитку, трошки наївності, трошки бунту і ціла купа латинських назв, які мали пояснити світ краще, ніж трав’яні відвари баби Дарини.

Я вирішила вступати до КНУ ім. Тараса Шевченка, на факультет біології, і хоч мені пророкували щось зовсім інше — “Ти ж із Роду”, “Ти ж повинна берегти знання” — я пішла вперто вперед. Звенислава тоді мовчала. Вона ніколи не сперечалася, тільки дивилась якось… глибоко. Її мовчання боліло дужче за всі мамины «ти нас зрадила» й тітчині погляди з-під брів.

Я поїхала. І не приїжджала.

Три роки.

Жодного приїзду на свята.

Жодної поїздки на хрестини, поминки чи навіть Яблучний Спас.

Ніби відрізала себе від усього, що мало в мені коріння.

Я не знала, що робить Звенислава. Ми рідко списувалися. Її життя було мов тінь — ніби з іншого світу, де досі говорили з вітром, варили мазі при повному місяці і вкладали знання не в лабораторні блокноти, а в колискові. А моє — лекції, практикуми, кафе біля метро Університет і щовечора — чутки про нові обстріли, що стирали з мапи міста, знайомі ще з підручників.

Та сьогодні — після дзвінка від тітки Мирони — в мені щось повернулось.

Я сиділа в бібліотеці КНУ, де ми з Христею ще вчора готували проєкт із ДНК. Тепер переді мною лежали не підручники, а записник, у який я навмання почала виписувати все, що пригадувала про Звениславу. Усі крихти з пам’яті, як сушені пелюстки із зілля баби Дарини. Те, чого не змогла стерти моя впертість.

Згадалось, як вона ходила босоніж полем, як заспокоювала навіть бджіл. Як знала на пам’ять, де росте кожен корінь, і на що годиться. Як бачила сни про тих, хто мав померти, і як прокидалась з плачем, але не говорила про це.

Може, саме тому пішла на війну. Бо відчувала — не могла не відчувати. А я… Я тоді була у черзі в студентській їдальні, коли вона, можливо, десь на сході рятувала життя.

Я опустила голову на стіл і нарешті дозволила собі — вперше за ці три роки — плакати не тільки від злості, а від провини.

— Я мушу дізнатися, — прошепотіла я собі. — Не просто “вбили”. Я хочу знати, хто, як, чому… І що вона хотіла залишити мені.

У грудях щось стислося. Можливо, це голос Роду. Можливо — совість. А, може, просто той самий дух, якого баба Дарина колись вчила чути.

І я встала. Пальці мимоволі стиснули кулон із тисового дерева — подарунок Звенислави. Я його не носила три роки. А сьогодні — сам він упав мені до рук.

Вежище.

Мені треба додому.