Розділ 10. Голос, що не дзвонить просто так

Я ще сиділа на ліжку. Волосся в мене було мокре — тільки-но помила голову в нашому гуртожитському душі, де плитка з часів, коли динозаври вчилися на третьому курсі. Дивилася у вікно. Київ кашлянув за шибкою вибухом, десь далеко — але не сирена, тож автоматично проігнорувала. Просто звичний вечір у країні війни.

І тут завібрував телефон.

У той момент я подумала, що то або «Нова пошта» (може, тітка Марися надіслала сушених грибів), або Христя з мемчиком. Або мама, яка завжди пише: «Ти їла?» — як мантру від усього зла.

Але коли побачила ім’я на екрані — спітнів хребет.

Тітка Мирона.

Ця жінка не дзвонить просто так. Вона — як буря. З’являється тільки тоді, коли щось зламалось у світі. Востаннє я чула її голос три роки тому, коли Звенислава склала Присягу на травах, а тітка сказала: «Рід не зламається, якщо хоч одна жінка стоятиме на сторожі».

Я натиснула «прийняти».

І тиша на тому кінці вже говорила більше, ніж будь-яке «алло».

— Яросю, — сказала вона. Тихо. Рівно. Без ридань. Аж моторошно. — Сідай.

— Я вже… сижу, тітко, — ледь прошепотіла я. Відчувала, як у горлі стає гірко, ніби наковталась полину.

— Звенислави нема.

Я розгублено усміхнулась. Така смішна, дурнувата реакція, коли мозок ще не доповз до сенсу.

— Та як це? Вона ж… Вона мала бути в Ізюмі. З тими польовими медиками…

— Яросю. Її вбили.

Голос — як обухом.

Світ не зупинився. Не гримів грім, не впала чашка з шафи, не засвистіла сова. Просто тиша стала густішою. Мов хтось вимкнув не тільки звук — а цілу реальність. У кімнаті було тихо, як у лісі, коли звірі знають: поряд смерть.

— Як?.. — ледь вичавила я з себе. — Коли?

— Учора. Поле під Чугуєвом. Вона працювала з пораненими. Хтось навів дрон.

Пауза. Дихання.

— Але то… не випадково. Ти маєш приїхати. Вона залишила для тебе… спадщину.

— Яку спадщину? Та вона… вона ж мала бути головна! Я — студентка! Я біологиня, я живу в гуртожитку, я навіть кімнату прибрати не можу! Я — не вона!

— Саме тому — вона залишила її тобі. Бо ти не гналася за нею. Ти — інша. А рід обирає не очікуваних. А гідних.

Я опустила погляд. І відчула…

Наче щось у мені луснуло.

Нитка.

Може, це була та сама нитка, яку бабуся вишивала на моїй наволочці. А може, нитка, яка з’єднувала мене з сестрою.

Я — та, що знає латинські назви бур’янів, але ніколи не вірила, що може лікувати, не маючи жодної таблетки. Та, яка тільки-но посварилась з хлопцем і прокляла його так, що сама злякалась.

А тепер… світ змінився.

Сестра мовчала. Тітка говорила, як завжди — мало.

А мені хотілося кричати. На весь Київ. На всі ліси.