Розділ 9. . “Пам’ять, вплетена в спіраль”

У бібліотеці завжди пахне пилом, старими книжками й терпкою тишею. Я люблю це місце, хоча бібліотекарка — пані Алла — вже втретє косо зиркає на мене за те, що Христя ридає від сміху.

— Яра, я не можу, — каже вона, витираючи очі. — «Вовкулача спадковість у транскрипції родових кодів» — це ж геніально.

— Та я ж серйозно! — шепочу з гідністю. — Це ж не жарти. Я хочу писати про «Пам’ять, вплетену в спіраль: родові коди в українських традиціях і ДНК». Бо, ну, слухай: якщо в людей бувають вроджені страхи, уподобання, навіть голоси схожі на прадідів — хіба це не щось більше, ніж просто випадковість?

Христя махає рукою, ніби відганяє комара, і пірнає назад у грубий том про епігенетику. А я сиджу і тихенько гладжу край своєї лляної спідниці, вишитої синім тисом — мамина робота, вона казала, цей орнамент береже душу в дорозі.

Я, Ярослава з Вежища, поліська дівка, виглядаю, мабуть, трохи дивно у цьому залі між худощавими студентками з манікюрами й айпадами. В мене темне, хвилясте волосся, що завжди трошки розтріпане, бо його не приборкаєш ні гребінцем, ні молитвою. Очі — сірі з мохом, як туман над болотом. Шкіра світла, але з рум’янцем, який я не фарбую — такий він, з дитинства. Брови густі, носик рівний, губи повні. Не краса із глянцю, а така, як моя земля: жива, дика, справжня.

— У тебе в очах завжди щось таке, — каже Христя, не піднімаючи голови, — ніби ти бачиш щось, чого інші не бачать.

— То я просто не моргаю, — хихочу.

Ми збираємо матеріали: старі етнографічні збірники, книжки з генетики, одна навіть про експерименти з ДНК дерев. Я серйозно. Я ж бо йду вглиб.

— Христю, от скажи мені, — нахиляюся над книгою, де говориться про “митохондріальну пам’ять” — не те, щоб я повністю все зрозуміла, але звучить красиво. — Якщо моя баба співала однакову колискову, яку співали й моїй прабабі, і таїлася вона в тих словах — хіба це не пам’ять?

— Може, — каже Христя. — А може, це просто любов. Але те, що ти це в ДНК втулила — це сильно.

Я усміхаюся. А в мені нуртує: то, може, я не така вже й дивна з тим своїм корінням? Може, в мені справді щось проросло — не тільки від бабиних відварів, а з глибше — з самісінького ядра спіралі.

І навіть якщо більшість студентів цього не бачить, навіть якщо я в цій сорочці схожа на музеїчну експозицію — мені байдуже. Бо моє єство, мої пісні, мої сни — всі вони з пам’яті, вплетеної в спіраль. І я знайду, як це довести.

Я сиділа над сторінками, мов над старим бабиним травником — читала про спадкові мутації, а думала про те, як прабаба Уляна перед смертю сказала мені: «Пам’ятай, Ярусю, не все в людині з плоті. Є те, що дрімає — аж поки не збудиш».

Щось у мені ворухнулося. Не страх — ні, радше якесь тремтіння в шлунку, знайоме відчуття перед дощем, коли повітря насичується передгроззям.

— Христю, — кажу, — глянь на це.

Я показала їй уривок з монографії:

«…збережені у мітохондріальній ДНК маркери часом передають інформацію, яка проявляється не тільки у фізіології, але й у психоемоційних реакціях наступних поколінь».

— Це ж… ніби бабина інтуїція, передана з кров’ю, — прошепотіла я.

— Або бабина сварка, — фиркнула Христя. — Ну не смійся так! Бо я ще пам’ятаю, як ти мене лякала тим, що твої родички могли “одним словом” шлюб зіпсувати.

— Ага, і борщ.

Христя розсміялася, але в її очах майнула тінь. Я знала: навіть вона, раціональна, гостра, трохи цинічна, — щось там глибоко в собі відчувала. Можливо, ту саму спіраль.

Я гортала книгу, коли пальці ковзнули по аркушу — і сторінка різко перевернулася. Із середини випала стара закладка — пожовкла, з калиновим візерунком.

— Це не з нашої книжки, — прошепотіла я.

— Ну не з бібліотеки точно. Тут хтось сховав…

Я обережно розгорнула її. На звороті, старим чорнилом, був напис:

«Пам’ять говорить не розумом, а шкірою. Коли кров гуде — слухай».

Я стиснула її в пальцях. І щось… було. Наче хтось доторкнувся до мого плеча. Озирнулася — нікого.

— Ти що така бліда? — прошепотіла Христя.

— Мені здається, ми знайдемо не тільки тему проєкту. Ми щось… віднайдемо.

Вона подивилась на мене так, ніби я почала світитися. І, можливо, справді щось у мені світилося — те, що давно хотіло бути почутим.

Я ще довго крутила ту закладку в пальцях. Візерунок був знайомий — як той, що баба вишивала мені на подушці: калинове гілля, виткане червоними хрестиками. Наче слід. Наче знак.

— Звідки ти така взялася, га? — буркнула Христя, дивлячись, як я мовчки витріщаюсь у простір.

Я глянула на неї й усміхнулась.

Вона — повна протилежність мені. Зграбна, струнка, з ідеально прямим каре кольору гарячого какао. Завжди з нафарбованими віями, у чистенькому светрику й кросівках без жодної плями. Київська. Вона навіть борщ готує, як із ресторану, а не як у мене — «з серцем і з комишем».

Я ще добре пам’ятаю той день на першому курсі, коли ми познайомились. Я стояла в коридорі гуртожитку з каструлею в руках, у вишитій сорочці й шкарпетках з вовни, які мені тітка зв’язала. А вона проходила повз із термосом і нотатником, виглядала так, ніби зараз полетить викладати анатомію першокурсникам.

— Ти в чергу до плити? — спитала вона тоді, з легкою посмішкою.

— Та нє, я тут просто з борщем гуляю, — відповіла я. І вона засміялась.

Так і зійшлися: дівчина з київської династії лікарів, де бабця — хірург, мама — кардіолог, а тато на кафедрі в медунівері, й поліська ворожка-біологиня, яка ще й вірить, що буркун зцілює печінку не гірше, ніж таблетки.

Але щось нас тримало разом. Може, сміх. Може, мої байки. А, може, її потайна туга за чимось справжнім, не глянцевим.

Сьогодні вона якось притихла. Вона уважно подивилася на мене, вказала на книжку й прошепотіла:

— Тобі не здається… що ця закладка не випадково? Що… це якесь попередження?

Я подивилася їй в очі. І побачила там те, що не часто в Христе видно — тривогу. Глибоку, справжню.