Розділ 8. Після вибухів

Коли нас випустили зі сховища, світ уже змінився. Небо лишалося тим же похмурим клаптем, але дихалось ніби важче. Може, через бетон. А може — через думки.

Хтось одразу поліз у телефон перевіряти карту тривог, хтось — фотографував сліди на асфальті, ніби це теж сторіс для інсти.

Я ішла повільно, обережно, наче кожен крок — це проба реальності. Віталік вийшов поперед мене. Стояв під каштаном біля корпусу, крутив у пальцях пачку жуйки, як якесь амулетне зерно.

Треба підійти. Треба поговорити. Це ж він. А раптом щось із ним не те?.. Через мене?..

— Віталію… — крикнула я тихо, але він почув. Озирнувся. Очі — червоні. Обличчя ще блідіше, ніж учора. Враз — майже сіре.

— Яро, — мовив, наче видихнув моє ім’я, і потім додав, — краще не треба.

— Але… Я хотіла… Вибач. Я не мала…

— Все нормально, — сказав швидко, відвернувшись. — Просто… відчепись.

І пішов. Рішуче. Наче ті слова, сказані мною, вже вросли в його хребет, і він тепер мусив нести їх, як камінь.

Я лишилась. Стояла, поки всі розбрелися, поки гул машин не заглушив думки. Рука мимоволі полізла в кишеню. Телефон. Контакти. Звенислава.

Натискаю. Гудки. Один. Другий. Третій.

Ну ж, Звени… Візьми слухавку. Мені треба тебе чути. Я натворила щось… щось страшне. Скажи мені, що це тільки емоції. Що то не справжнє. Скажи…

Але тиша. Лінія мовчить. Без відбою, без відповіді.

Я кладу трубку. В кишеню — ніби ховаю рану. І тоді дивлюсь на небо. Чорні хмари стягуються з заходу.

Мені холодно. Хоч на мені ще бабина хустка, пахуча полином.

Коли сестра не відповідає, небо стає ще нижчим.

Після тривоги ми верталися до аудиторій, як мокрі миші після дощу — хто знервований, хто голодний, а хто просто злий, бо кава лишилася в термочашці на парті.

Я плентаюся останньою — мої кеди, облиті підземним конденсатом, чвакають на кожен крок. Такими звуками колись жаби кликали до шлюбу, а тепер — я.

— Ще трохи, і прокляну ті тривоги, і ці кеди, і Віталіка з його писком недовареного яйця, — бурмочу я собі під ніс.

Аж тут, як вишневий привид, на порозі з’являється пані Галина. Вона, здається, народилась у перлах, і навіть під час повітряної тривоги виглядає, як на весіллі у королеви.

— Пані Ярославо, — зітхає вона. — Ми вас чекаємо. Ви щось конспектували у сховищі?

Я миттю витягаю з рюкзака зім’ятий клаптик паперу й подаю їй:

— Авжеж! От — короткий зміст: «Молекули — то не люди, їм байдуже до любові».

Вона скоса зиркає на мій твір.

— Це афоризм, а не конспект.

— Ну, я ж людина з натхненням, — всміхаюся невинно.

Галина криво усміхається — о, я зловила мікроскопічну симпатію.

Захожу до аудиторії. Пахне пересмаженою нервовістю. А в кутку, як завжди, сидить Віталік. На шиї — дивна хустинка, як у якогось старого художника. Видно, з моїм «прокльоном» таки не жарт. Він свербиться, як той козак, що ночував у кропиві.

Мене розпирає. Хочеться ржати. Я ховаю обличчя в зошит.

— Слухай, ти його не просто прокляла, — шепоче Христя. — Це вже якась епідермічна атака.

— Любовна кропив’янка, — кажу я, не стримуючи посмішки.

— З дією тільки на зрадників?

— Очевидно.

Пані Галина починає лекцію. Щось там про ДНК, епігенетику, спадковість.

Я слухаю, ніби вперше чую знайоме слово. Бо в моєму світі спадковість — це коли бабця вишиває на сорочці оберіг, а ти в тому ходиш і знаєш, що тебе не проб’є навіть космічний рентген.

— І як ви думаєте, яку роль відіграє ДНК у передаванні пам’яті? — кидає вона питання в зал.

Я підіймаю руку, бо маю настрій філософський:

— Думаю, ДНК — це як вишивка. Візерунок ніби той самий, але нитка — завжди інша. Комусь вишили мудрість, а комусь — карму на пів шнурка.

— Це, безумовно, поетично. Але сьогодні — четвірка. Поезія — не метод дослідження, — каже вона, але я бачу, як смикнулась її брова. Значить, влучила.

Студенти перешіптуються. Чую позаду:

— Вона точно з лісу. Їсть мухомори і знає імена духів.

Я витягаю з кишені сушене листя м’яти й починаю жувати.

— Може, хоч голова перестане гудіти, — кажу Христі.

— А головне — не почни світитись, — кидає вона.

Раптом чхання, як вибух. То Віталік. І знову чухає шию.

— Бачиш, бачиш, — шепче Христя. — Ти реально щось умієш.

— Я просто хотіла, щоб йому свербіло сумління, — кажу я. Але всередині щось знову сіпнулось. Тоненька ниточка, як голос, що давно мовчав. І від того мені трохи не по собі.

Невже…?

Ні. Та ну.