Розділ 7. Лекція, тиша й вибухи

Наступного ранку Київ вкрився сірістю. Ніби саме небо зніяковіло від своїх вчорашніх сліз. Я не спала. Лежала під прабабиним покривалом і прислухалась до себе. Ті слова… прокляття… Що б там не було — я не хотіла, щоб сталося по-справжньому. Але боялась перевірити. Боялась побачити.

У Головному корпусі КНУ повітря було, як у банці з формаліном — застигле, холодне, і трохи смердюче. Лекція з молекулярної біології. 253 аудиторія, класика. Старезні дерев’яні лави, гул неонових ламп і доцентка Смик, вічно сердита й вічно точна, мов ПЛР-тест.

— ДНК-полімераза — фермент, який синтезує новий ланцюг ДНК, — монотонно говорить вона, не зводячи погляду з презентації. — У бактерій типу Thermus aquaticus вона стійка до високих температур, що використовується в ПЛР.

Я записую. Рука автоматично водить ручкою, мозок — десь між Поліссям і вчорашнім вечором. Мов чужа у власному тілі.

Повертаю голову — і серце провалюється кудись униз. У третьому ряду, біля стіни — Віталік. Сидить блідий, ніби з нього висмоктали кров. Очі червоні. Обличчя смикається час від часу. Гризе ніготь. У нього тремтить рука.

Я це зробила? Я?..

— …і, відповідно, реплікація починається з приєднання РНК-праймера, — продовжує Смик. — Тобто…

Слова тонуть у моїй голові. Я відчуваю, як десь вгорі — мов крапля на шибці — щось наближається.

І тут — протяжне, розпачливе:

«Увага, тривога! Повітряна тривога!»

Смик замовкає на півслові. Студенти заворушились. Дехто скиглить, дехто спокійно згортає зошити, дехто вже слухає новини в навушниках.

— Укриття. Усім у бомбосховище. Без паніки, — каже Смик, але голос її тріщить, як стара магнітна стрічка.

Я йду з усіма. Сходами вниз, у підземелля корпусу. Там, де пахне пліснявою, старими книжками й страхом. Повз мене проходить Юстина, мов не бачить. Її очі — пусті.

А може, він їй сказав? Може, вона знає?..

Віталік іде позаду. Повільно. Я відчуваю на собі його погляд, але не озираюсь. Бо не знаю — що гірше: побачити докір… чи страх?

Усім тісно, але ми мовчимо. А потім — вибух. Справжній. Десь далеко, але вібрація доходить до шкіри. Дехто з дівчат підстрибує. Один хлопець — сміється нервово.

— Ха, класика. Може, хоч сьогодні пари скасують…

Смішно. Страшно. Звично. Три в одному, як чай у гуртожитку.

Я сідаю на бетонну лаву. Ноги підкошуються. В голові калатає: це не просто наука. Не просто формули. У світі є щось, що не виміряти мікроскопом. Я це вчора відчула. І зараз — відчуваю ще сильніше.

Бо навіть коли все тихо — десь усередині звучить інша тривога.

Що я запустила? І як це зупинити?