Розділ 6. Покривало, фото і прокляття

Моя кімната — то як втомлена бабця, що пережила три війни, два ремонти й одну студентську вечірку з варениками в чайнику. Шафа хилиться вбік, стеля плямиста, ніби її побили хмари. Але тут є покривало.

Це не просто тканина. Це — спадок. Вишивала його ще прабаба Маруха. Кожен візерунок — як молитва в стібку. Хвилі — щоб душа не тонула, хрести — щоб зло обходило стороною, зорі — щоб бачити шлях, навіть у пітьмі. Коли лягаю спати, мені здається, що прабабина рука ще торкається мого плеча.

Сиджу на ліжку й дивлюсь на фото. Я і Звени. Вишиті сорочки, босі ноги, позаду — наша Вежище. Полісся, як воно є: вологе, заквітчане, трохи міфічне. На задньому плані — хата діда Йосипа, та сама, з низеньким ґанком, на якому ми стільки сміялись. А ми… Ми стоїмо, обнявшись. Я — з розпатланою косою і вишневим соком на підборідді. Вона — стримана, з глибоким поглядом і тією її особливою усмішкою, ніби все на світі вже бачила і трохи жаліє, що я ще не в курсі.

Звенислава завжди знала більше. І була сильнішою. А я… я лиш тягнулась за нею, мов папороть до сонця.

Вона зараз у Львові. Волонтерить у шпиталі, щось там організовує, збирає, рятує. Ми майже не бачимось. І якось так стало, що я без неї — як вареники без начинки: форма є, але щось важливе загублено.

Я зітхаю і вже думаю піти мити посуд, як чую — скрип дверей.

— Яро…

Віталік.

Стоїть, мов мокрий сніг у березні: весь із себе нещасний, розм’ялий, без краплі гідності. Очі винні, руки в кишенях.

— Я прийшов… бо… ну, бо мені соромно. Я наробив дурниць, я… Я зрозумів, що ти… ти не така, як інші.

— Я не така. Це правда. Бо інші не мріють прибити тебе табуреткою, — кажу я холодно, не встаючи з ліжка.

Він сміється нервово. Думає, жарт.

— Та, Яро… Юстина… це нічого не значило. Просто мить слабкості.

— Ти — мить слабкості людства, Віталію.

Він пробує підійти ближче, але я раптом встаю. В мені, в грудях, щось пече. Немов той біль, який я довго душила, прорвався назовні.

— Хай тебе твоя брехня пожере, Віталію. Хай слово твоє обернеться проти тебе, а кістки болітимуть на погоду — щоб знав, що значить відчувати.

Я не планувала це. Просто… вирвалося. Як чужий голос, що говорив моїм ротом.

На мить усе стихло. Лампочка блимає. Покривало на ліжку — здригнулось, наче щось під ним ворухнулось. Віталік хапається за груди.

— Що це?.. Що… ти зробила?..

Я ступаю назад, дихаю важко. Це був не просто гнів. Це було щось… інше.

Він вибігає, не оглядаючись.

А я стою, як укопана. Руки тремтять. Дивлюсь на покривало — посередині, там, де хрестики перетинаються, тягнеться тонка нитка світла. Зеленуватого. Ніби сама баба Маруха подала мені вогник.

Що я накоїла?

І ще гірше — що це значить?