Розділ 5. Гречка, гуртожиток і голоси, що не забуваються

На кухні смерділо, парувало і гриміло, наче там вирішили варити борщ у пральній машині. Ну або три страви на одній двокомфорці.

Я поставила свій алюмінієвий казанчик на край плити — той самий, у якому баба Євпраксія колись варила зелений борщ, а тепер я гріла воду на макарони, які давно втратили надію стати справжньою стравою.

— Та зніми ти вже той чайник, бо зараз знову виб’є пробки! — кричала Наталка, майбутня юристка, що мріяла бути прокуроркою, але поки що розбиралась лише в правилах ТікТоку.

— Це не чайник, а символ стабільності! — відповіла Христя, танцюючи біля мікрохвильовки в шкарпетках з написом «Кохаю каву більше, ніж людей».

Я всілася за стіл. Скатертина — з пластикової плівки, в кутах — плями від буряка, в центрі — жирна тінь від котлети, яка тут пролежала з листопада.

На столі стояла збірна солянка посуду: пластикові тарілки, керамічна чашка з написом «I love Odessa», ложка без ручки і ніж, що колись був виделкою.

Христя витягла нашу «вечерю»: гречка з яйцем, салат із буряка й таємничий плавлений сирок, що жив у холодильнику довше, ніж наші плани на майбутнє.

— Дівчата, — сказала вона, — сьогодні у нас вечеря з душею. Бо з м’ясом у нас уже кілька тижнів безуспішна любовна історія.

— Ну то з душею, так з душею, — сказала Тоня, тихенька першокурсниця з Черкас, — я навіть гірчицю принесла. До гречки. Баба казала — для стійкості.

— А я чай заварила, — долучилась Віка, чорнява, мов ніч, студентка-філологиня з Донецька, — справжній. Із дому.

Ми всі замовкли. Бо це «з дому» прозвучало, як молитва.

— Розкажеш щось? — обережно спитала Христя.

Віка кивнула. Взяла чашку, вдивилась у пар.

— Ми з мамою жили біля Путилівки. З вікна видно було аеропорт. Коли все почалось, думали — скоро мине. А потім, — вона ковтнула, — був день, коли замість ранкової кави я побачила, як чоловік згорів у машині. Просто навпроти нашого під’їзду. І я не кричала. Я просто стояла. Мама вклала мені в руку хрестик і сказала: «Молися, хочеш чи ні».

Ми мовчали. Ніхто не їв. У кожної на очах — щось своє.

— А потім ми їхали, — продовжила Віка, — з двома торбами. У поїзді, де спали на підлозі. Тут я — переселенка. А вдома я була донька. І внучка. І людина. Там зостались фото, дідова бандура і наш кіт. Його ми не встигли…

Голос її затремтів, але вона не заплакала. Просто доїла гречку і сказала:

— Я не прошу жаліти. Просто іноді хочеться, щоб не питали: «А чому ти не вертаєшся додому?»

Ми їли мовчки. Ложка за ложкою. Як молитва. Як прощення. Як пам’ять.

Христя подала їй ще трохи гречки.

— Тут ти вдома, — сказала. — І в цій каструлі, і в цьому гуртожитку, де цвіль має паспорт і прописку, але ми її не боїмось.

Я всміхнулась крізь щось мокре в горлі.

Мій народ — це не просто рід. Це всі ті, хто варить гречку після втрати і жартує, щоб не зламатись.

А я — їхня. Навіть якщо світ ще цього не знає.

— Ви знаєте, — тихо мовила Тоня, крутячи виделку в тарілці, — іноді здається, що ми всі — як ті консерви, які на фронт відправляють. Закручені, тремтячі, з вивареними нутрощами… Але як відкриєш — всередині ще тепло.

— Ну, хіба що якщо хтось тебе не викине з терміну придатності, — пирхнула Христя. — Я, наприклад, так себе після стосунків з Ігорем відчувала — тупо згнила морально.

— О, а Яра може розповісти, що таке зіпсований продукт! — вигукнула вона раптом, тицьнувши у мене ложкою. — Віталін же ще той…

— От зараз дам тобі тією ложкою по лобі, — я скривилась, але всміхнулась. — Такий зіпсований, що й мікробіологія не пояснить. Антисанітарія серця, я б сказала.

— А от Юстинка, — додала Наталка із змішаним акцентом (її тато з Тернополя, мама — з Харкова), — вона, як на мене, просто шукала собі принца, хоч і знайшла жабу з його посвідченням.

— Ну й добре, — Віка вмочила шматок хліба у свій чай. — Кожна жаба думає, що вона лебідь, поки не квакне.

Усі розреготались. Тоня ледь не вдавилась гречкою. Христя махала руками, як прапором, і повторювала:

— «Антисанітарія серця!» — Яро, це новий діагноз!

Ми сміялись так, що сусіди почали стукати у стіни. Але в тому сміху було більше ніж жартів — там була вдячність. За живих. За зв’язок. За здатність говорити одне з одним, навіть коли хочеться мовчати.

***

Після вечері прибирали мовчки, але злагоджено — як заведено у дівочій зграї. Я мила посуд, Христя подавала воду з чайника (бо кран ледве цурався струменем), Тоня витирала стіл старою футболкою з написом «Гуртожиток — не гурман-ресторан», Віка складала залишки в пластикові контейнери.

— Це завтра на сніданок, — сказала вона. — Як не з’їмо — дадімо коту з сусіднього під’їзду. Він, здається, давно вибрав наш гуртожиток замість власного життя.

— Бо тут краще, — відповіла я. — У нас гречка з душею.

— І чай з Донецька, — тихо додала Віка. — А значить — з дому.

На кухні пахло мийним засобом, буряком і трохи — надією. Христя встромила свічку в порожню банку з-під кави і запалила.

— Це баба казала — щоб добро не виходило з кімнати, а світло пам’ятало, де його люблять.

Свічка блимнула і затремтіла.

Я дивилась на обличчя дівчат. Змучені, юні, зі слідами війни і сили. І я відчула, як десь у грудях щось потепліло, наче хтось вкрив мене шерстяною ковдрою — тією, що пахне домом, навіть якщо ти його давно не бачив.

І хоч кожна з нас була поранена, ми разом — як та полатана скатертина на столі: різна, але міцна, бо тримається швами взаємності.