Розділ 4. Дим, гречка і трохи вічності в брудній упаковці

Після пар я мала повертатись у гуртожиток. Але в мене була інша зупинка — волонтерський центр неподалік метро «Університет». Там Яра, студентка-біологиня з поліськими сережками, перетворювалась на Яру, що фасує медикаменти, перев’язує чужі рани і мовчки обіймає жінок, у яких очі — як чорні колодязі, повні сліз, які вже давно не ллються.

— Яросю, антисептик є? — крикнула медсестра Валя, крутячи перев’язку, як солдат ремінь перед боєм.

— Є. І ще трохи віри в людство — в рюкзаку, між горішками і старими бинтами, — буркнула я, шукаючи пляшку спирту.

Тут пахло димом. Не тим, що з пожеж. А тим, що з сердець: дим переживання, втрат, пам’яті. Люди тут не плакали. Вони говорили про «тих, що залишились там», як про зниклих речей — зі стриманістю і діркою в голосі.

Я обережно допомогла бабусі, що принесла три банки консервації — «для хлопців на передову». Вона не знімала хустки, навіть коли стало жарко. Казала: «Щоб не видать, як трясеться голова».

Після зміни я йшла додому пішки. Київ був квітневим, втомленим і напруженим. Люди проходили повз з пакунками, зі зброєю, з собаками, з дронами — іноді все водночас. Від метро «Площа Льва Толстого» до гуртожитку на Ломоносова я йшла з кавою й думками.

Життя, ніби дешева жуйка: і смак швидко минає, і ноги прилипають.

У дворі гуртожитку хлопці намагались грати у футбол пластиковою пляшкою. Між вибухами. Між повітряними тривогами.

— Яро, йдеш на нічну вечерю? — гукнула Христя з вікна. — У нас сьогодні гречка з гречкою!

— Ще й із родзинкою — без родзинок, — відповіла я. — Йду.

У кімнаті було тепло, тісно і щось пахло то гречкою, то старими шкарпетками. Я вклалась на ліжко і вдивлялась у стелю. Знайома тріщина у формі блискавки. Кожна ніч починалась однаково — з іронії і втоми.

Мамо, як ти казала? Що життя — це річка? А якщо я давно пливу догори дном і говорю з рибами?